До війни Кам’янске було великим, красивим. А зараз Олена не впевнена, що його взагалі можна відновити

Ми жили в Запорізькій області - село Кам’янське. Дві доньки, два зятя і двоє діток трирічних. Я працювала в школі. В перші ж дні війни нас почали обстрілювати: зруйнували будівлі шкіл, житлові будинки. Ми ночували в підвалі. Але ж підвал – не бомбосховище. Ми дуже боялися за дітей і четвертого березня на власному транспорті виїхали у Запоріжжя.

В Кам’янському раніше було до трьох тисяч жителів. Одна школа була обласного значення, ще одна - сільська, а до школи для глухих приїжджали дітки зі всієї Запорізької області.

Тепер в нас немає ні шкіл, ні роботи. Та й взагалі будинків немає, світла, води - в перший день розбили високовольтну лінію.

Повертатися нікуди: я навіть не вірю, що наші села можна відбудували. Волонтери, які приїжджають до Запоріжжя, розповідають, що там залишилося 20 відсотків будинків.

Щоб вивезти місцевих, було задіяно багато людей. Допомагали волонтери, організації, окремі люди. Хто мав вільні місця у власних машинах, також забирав з собою односельців. Але багато хто не хотів їхати. Люди сподівались, що обстріли ось-ось припиняться, і не хотіли полишати домівки. Та ставало дедалі гірше, і вихати вже не було можливості. Люди сиділи в підвалах без води, світла, їжі. Волонтери проривались між обстрілами, коли давали коридори, але це було вкрай рідко.

Коли ми їхали у Запоріжжя, бачили по дорозі блокпости з нашими солдатами. Ми ніколи не бачили стільки солдатів зі зброєю, і мозок починав розуміти, що сталось щось дійсно страшне. Було страшно за дітей - вони ще життя не бачили, і таке коїться. Не віриться, що наші сусіди, люди, які були поруч з нами так вчинили. Ми раніше вчилися українсько-російською, ніхто не розрізняв, а тепер між нами війна.

Ми їхали у Запоріжжя, тому що там було безпечно. Якби там щось сталось, ми б їхали далі, щоб захистити дітей.

З нами поїхав хлопчик. Волонтери його забрали з Бахмуту.

Всіх везли на захід країни, а він залишився з нами. Мама хвилювалась дуже, боялась, що вже ніколи його не побачить. Але все склалось добре. Мама згодом теж змогла виїхати, забрала хлопчика і поїхала з ним в Дніпро. Вони вже раз в Донецьку пережили війну. Це дуже боляче.

Ми виїхали швидко, тож змогли винайняти квартиру на дві сім’ї з доступною нам орендною платою. Ми вдячні господарям, які поставились до нашої ситуації з розумінням.

Війна порушила всі наші плани. В кожного була своя мета, робота, будинок, місце на землі. А зараз ми всі розгублені: де жити, чи буде робота, чи закінчиться це все? Будемо сподіватись на краще. Хочеться повернутися в своє село, в свою школу. Нам діти пишуть. Питають, коли ми повернемося до школи. А школу розбомбили, діти роз’їхалися по всьому світові. І що їм відповідати?