До війни у мене було нормальне життя, я працювала на заводі. Потім почалась війна. Обстріли я почула ще у перший день. Тоді я йшла на роботу - була на зупинці, чекала автобуса. Ще два дні завод пропрацював, а потім закрився. Я нікуди не виїжджала, бо моєму батькові 81 рік. Він може не перенести дорогу. Продукти у село доставляли, ніхто не голодував. 

Моя родина роз’їхалась країною. З рідною тіткою взагалі немає зв’язку, бо вона в Криму. Мої друзі також виїхали, не бачила їх вже два роки. 

Я бачила багато горя. Обстрілами були розбиті будинки, у людей відривало кінцівки. Цей жах я не забуду ніколи. Чекаю на закінчення війни. Хочу, щоб був мир, а мої онуки не здригались ночами від вибухів.