Леся живе на заході України, але війна дуже негативно подіяла на її психіку. Вона возила онука до Британії, де живе її донька, і в дорозі зустріла багато щирих іноземців, які підтримують українців і надають багато допомоги

Моє село зветься Дуліби. Колись таке плем'я жило під Києвом - називалося Дуліби. Мені 31 рік. Я працювала на державній роботі завідуючи бібліотекою, займалася згодом сільським господарством на городі. Тримала кури, свині.

24 лютого прокинулася ранком - подзвонила мені сестра і плаче. А в нас мама стара – я подумала, що мама померла. Кажу: «Чого плачеш? Скажи, не тягни!» А вона плаче - захлибається. Я їй: «То скажи, бо я вже не знаю, про що думати!» Вона й каже: «Війна!» Я думала, що в мене буде інсульт. Не знала, що робити і як себе заспокоїти. Мені почало погано робитися. А тоді подумала собі: «Господи, ну невже я вже маю так з паніки померти? Треба себе взяти в руку, треба заспокоїтися». Ну, десь так до години часу я себе якось заспокоїла.

Переживала дуже, боялася ночами, спати не могла. Чоловік півночі не спав, а півночі я не спала - кожного шороху боялася. Слухала, як десь якийсь собака загавкає. Думаю: оно як диверсанти забіжуть в хату, порозстрілюють нас! Страх був дуже страшний.

Включалися ті сирени - то був страх. Перше, ховалася в погріб, коли була повітряна тривога. Кричала, кидала все в погріб: воду, сірники, свічку, дітей, подушки там різні - то все. 

Забігала на двір, кричала до сусідів: «Ховайтеся, бо повітряна тривога!» Кажу до чоловіка: «Ховаймося, ховаймося!» А він мені: «Ти дурна, чи що? Ми живемо в лісі, хто на нас буде бомбити?» Я кажу: «А  хіба він вибирає, кого бомбити, кого не бомбити?» Покидала я все в погріб, скочила в нього сама. Сиджу, трясуся, чую - в грудях пече. Думаю: «Ні, більше я того слухати не буду, бо колись тут не встану точно». Виключила я цю сирену.

Пішла на городі робити щось. Захмарено так було трохи. Прийшла до мене на город сусідка і почала щось там зі мною говорити. Чуємо: летять. Я подумала, що це літаки, і кажу: «Слава Богу, живемо на заході України. Але все одно, коли літак летить, дуже страшно». Вона каже: «Так, і дуже неприємно».

І тут вибігає чоловік з хати і каже: «Які літаки? Це ж не літаки!» У мене ноги підкосилися. Благаю: «Скажи хоч, що це літак, бо я помру зараз зі страху». А він каже: «Знаєш, які літак має крила? А це які крила має? Бачиш, одна-друга - полетіли. Куди? – Туди, на Львів?»

Ну і дійсно: за пару хвилин включили телевізор, там сказали, що це до Львова полетіли ракети.

Донька наша ще раніше виїхала до Англії, вона і зараз там. Я купила собі й онуку білети на автобус і поїхала.

Їхали ми Україною - було темно-темно, ніде нічого не світилося. Здавалося, як стала ніч, світлячка ніде ніякого не було. Це дуже страшно. 

От що було найважчим: думати, що я лишаю свою землю і відлітаю кудись в чужий край, якого я не розумію, не знаю. Тут все моє коло хати. Я дуже люблю квіти, я їх доглядаю. Я сумувала за ними.

Онук кричав: «Ні, я нікуди не хочу! Я хочу додому!» Ми приїхали в Англію, побули там місяць - він кожен день плакав.

Як переїжджали польську таможню, я настільки була здивована їхньою порихильністю до нас, мене це так вразило до глибини душі! Яка я була задоволена тим, як вони нас приймали, як вони піклувалися, надавали ту їжу: щось попити, щось перекусити. Дитині готували якісь смаколики, цукерки, яблучки, банан, мандаринку пропонували. Все казали: «Беріть, беріть, поїжте щось: може, вареники, може, якусь їжу». І це мені так сподобалося, що я не можу передати. Мені здається, що я польському тому народові безмежно вдячна за їхню підтримку.

Наші дівчата волонтерки ходили, я спитала, чи можна переночувати, щоб ми завтра рано полетіти до Англії. Дали мені номер телефону якогось монастиря, ми під'їхала туди. Там нас прийняли, дали нам ліжко чисте, ми переночували там безкоштовно і зранку поїхали. 

І Англія нас зустріла дуже так привітно. Бачили, що дитина є, - пропускали нас, щоб ми швидше пройшли цей контроль, потім їхні служби пропонували нам різну допомогу: психологічну, медичну. І казали, що дитину в школу оформлять, і роботу нададуть. Всі люди такі привітні, сміються.

Їхала якось в метро - заблудила, не знала, куди назад додому повертатися. Зайшла в поїзд – сидять люди. Я назвала станцію – один чоловік мені показав на пальцях, скільки мені їхати зупинок. І питає мене: «Ви український?» Я кажу: «Уes».

І він мені говорить: «Мy friend» - і показує мені, що його друг із автоматом пішов захищати Україну. Я йому показала сердечко – що це дуже приємно, що ми вдячні їм за допомогу.

Приємно, коли ми зайшли в магазин і говоримо собі там в Англії по-українськи, і почули, як недалеко нас проходять також українці, і кажуть: «Слава Україні!» Ми обертаємося - такі раді, що ми когось зустріли свого!

Долати стрес я так і не навчилася. Кожного разу, коли щось стукне, впаде чи загуркоче, то одразу такий страх з'являється, що не можу не передати.  

Зараз я знову працюю на своїй улюбленій роботі. Вона мені дуже подобається. Тому що я люблю читати, захоплююся різним. Мені цікава сама наша історія: як ми вдалися як народ, як ми розвивалися.

Від війни особисто я втратила спокій. Війна - це страх постійний, коли не можна просто розслабитися, бути вільною, відчути себе щасливою. Як ми не вміємо цінувати того, що ми маємо. Я зрозуміла, що треба цінити своє здоров'я, не панікувати, хочу стати більш спокійною, більш врівноваженою. Я думаю: «Боже, оці хлопці, що пішли нас захищати, - яку ж вони мають сміливість!  Я для тих хлопців готова на коліна стати і низько поклонитися. Я безмежно вдячна тим людям!» 

Поки ще йде війна, у мене немає ніяких планів на майбутнє. Хочеться тільки дочекати того слова, що війна закінчилась, дожити до того часу, щоб закінчилася війна.