Рятуючись від постійних обстрілів, Ірина Анатоліївна переїхала з Донецької області у Дніпро

Я хворіла вдома коронавірусом, коли почалась війна. Близько п’ятої ранку стався вибух десь між Дружківкою та Краматорськом, а невдовзі вдарили по міському аеродрому. У цей момент я запідозрила щось неладне, тому в телефоні почала шукати новини, у яких прочитала, що почалась війна. Мені було важко опанувати свій страх.

Над моїм будинком збили ракету, і від ударної хвилі у нас повилітали вікна, двері, попадали меблі. Тяжко бачити, коли у такі моменти твоїх знайомих лікарі витягають з того світу.

Я була розчарована в людях, які давно виїхали в росію і яких я вважала своїми друзями. Вони не вірили моїм словам про дії росії і по-іншому трактували ситуацію.

З початком війни багато крамниць у місті закрилося, тому я бігала в пошуках, де можна придбати продукти, воду й зняти гроші.

Проблеми лягли тягарем на нас, і нам треба було їх вирішувати: ми вистоювали великі черги в крамницях, банках та за водою.

Війна розлучила всю мою сім’ю: ми з мамою й котом виїхали в Дніпро, невістки з дітьми - за кордон, сини - на західну Україну. Пів року я не бачила своїх дітей та онуків через війну.

Приємний момент під час війни - це ставлення людей у Дніпрі до переселенців. Ми приїхали у чуже місто, де всі готові були нам допомогти.

У мене є кусочок заліза з ракети, якими нас обстріляли у 2015 році. Я не хочу мати таких речей більше, бо вони нагадують про війну.

Роботи зараз у мене немає, бо держава розірвала з нами трудовий договір. До війни я працювала вихователем у дитячому садочку.