Ми з Оріхова. Спочатку не вірили, що буде війна. Думали, що припиниться, що допоможуть нам, зупинять. Ми вірили і сподівались, що у XXI столітті не може бути війни. 

Дуже близько лінія фронту підійшла до Оріхова, Малої Токмачки. Вікна вилетіли, кришу пошкодили, скрізь були воронки. Вже не було сили терпіти. Не було світла, газу, води - нічого не було в Оріхові. 

Все горіло, шифер стріляв. Побите все. Постійні сирени. Такого не було, щоб прямо на очах вбили когось, але жертви там також були.

Ми дочекались, коли не стало газу, світла і води. Спочатку була вода в колодязі у сусідів. Ліків не було. Хтось до Запоріжжя їздив і привозив. Риночок  невеличкий зранку був - все люди привозили. На даний момент все закрито і все розбито. 

Виїжджали своїм транспортом. Ми приїхали до Запоріжжя, тут нам допомогли з житлом. Була допомога від Ріната Ахметова, від громади. Велика подяка волонтерам.

Ми живемо на квартирі. Це важко, бо вдома все рідне. Кожен день чекаємо. Вчотирьох живемо: тато 85 років, брат, я і чоловік. Я ще працюю прибиральницею. Поки - так, а що далі буде, невідомо. 

Раніше вірили, що скоро буде кінець, а зараз - не знаю, чого чекати. Здається, що скоро війна не закінчиться. Думаємо, до весни буде перемога в Україні.

Хоч би стіни цілі були, то буде все в майбутньому.