Лавриненко Владислав, 10 клас, Саратський ліцей Саратської селищної ради Білгород-Дністровського району Одеської області 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Іожица Вікторія Георгіївна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна, яка триває вже майже  тисячу днів, назавжди змінила моє життя. Вона вторглася не тільки через  кордони нашої держави, але й у наші серця,  домівки, у найглибші куточки наших душ. Я - десятикласник Саратського ліцею, частинка української Бессарабії мальовничого краю, де простягаються виноградники, де люди, представники багатьох націй, завжди жили в мирі та гармонії з природою.

Але зараз  цю гармонію затьмарила тінь російської агресії, тінь війни. Моя сім'я та ми, діти, як і багато інших, стали свідками та учасниками цієї боротьби за свободу нашої країни.

Коли війна розпочалася, я відчув, що світ змінився. Жах за близьких, постійна тривога за майбутнє та невпевненість у завтрашньому дні стали частиною мого щоденного буття. Але прийшло й нове усвідомлення: ми не просто жертви, ми — бійці. Кожен на своєму фронті, кожен на своєму місці робить все можливе для нашої спільної перемоги. Я бачив, як мої батьки, спокійні та щирі люди, стали волонтерами.

Вони допомагали переселенцям з півдня та зі сходу, що залишилися без домівок, шукали  їм теплий одяг, продукти харчування, збирали кошти, чим робили наш родинний внесок у мирне майбутнє країни.

Жити в маленькому містечку Сараті під час війни — це постійне відчуття близькості інших країн. Кордон, який пролягає недалеко від нас,  завжди був частиною нашого буття, але тепер це вже не лише прикордонна межа, це грань між миром і війною, між надією та жахом. Та навіть у цих складних умовах ми продовжуємо жити під сирени тривог, продовжуємо працювати, вчитися, допомагати один одному, турбуючись про свого ближнього.

Віра в перемогу стала нашим провідним світлом, надією та сподіваннями на краще, тим вогником тепла, який тримає нас уже понад два роки.

Війна продемонструвала мені, що сила не завжди вимірюється зброєю чи фізичними можливостями. Сила — це витримка кожного з нас, це здатність підтримувати інших, це готовність боротися за свої переконання.

Зараз, на мою думку, як ніколи, актуальні слова Т. Г. Шевченка: «Борітеся – поборете, Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!»

За ці дні я побачив, як Україна стає сильнішою, стійкішою, згуртованішою, торуючи свій шлях до перемоги. Кожна людина, яка допомагає армії, кожен, хто зберігає віру в перемогу, стає частиною цього героїчного шляху. Воїни, мої однокласники, наші друзі, батьки, вчителі та односельці, жителі країни – усі ми об’єднані єдиною метою перемоги та прагнення миру.

Коли я думаю про нашу боротьбу, мене надихає приклад родичів, які завжди говорили, що "все можливо, якщо ти віриш у свої сили".

Моя бабуся, переживши важкі часи в минулому, казала, що «найбільша сила — у нашій єдності». Ці слова завжди підтримують мене, коли на серці важко, коли здається, що темрява навколо стає непереможною.

Тисячу днів війни стали для мене школою мужності та любові до рідної землі. Я зрозумів, що війна — це не просто про втрати, це також про перемоги, про маленькі й великі спільні перемоги кожного дня. Це про силу духу, яка робить нас непереможними.

Мій особистий життєвий шлях — це шлях нескореності, це шлях, де я вчуся любити свою країну ще сильніше.

Це наші шкільні благодійні акції, коли ми разом з батьками та вчителями збираємо на дрони для воїнів ЗСУ, це кошти на ремонт автомобілів, що вивозять поранених, це листівки воїнам від учнів нашого ліцею на свята та смачна випічка до Великодня.

Україна виборює свою свободу та незалежність щодня, і я пишаюся тим, що є частиною цього процесу.

Наш шлях нелегкий, але ми його обов’язково пройдемо. І коли війна закінчиться, ми будемо будувати нову Україну — вільну, сильну, непереможну. Вірю, що наші майбутні покоління пам’ятатимуть цю тисячу днів не тільки як час боротьби, а і як час народження нової нації, нової політичної еліти. Можливо, нею станемо саме ми та наші однолітки.