Філімонова Дар’я, 10 клас, Конотопський ліцей №1 Конотопської міської ради Сумської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Василенко Вікторія Владиславівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – це кривавий, тернистий, колючий, довгий шлях, яким, на жаль, сьогодні доводиться йти моєму народу. Не одну тисячу днів триває це горе на землі українській! Століття неволі… Десятиліття терору та знищення українців… Десятий рік війни, яка кривавими пазурами пройшлася й по моєму життю…

Чи думала я про війну? Так, звісно…Але ставало так холодно всередині, так жахливо, що намагалася одразу переключити свої думки на щось інше: позитивне або оптимістичне.

Співчувала тим, хто на Сході, слухала новини, бачила військових, які приходили «звідти», але… Дитячий розум не міг, а, мабуть, й не хотів вірити, що це все так надовго, так страшно, так криваво, так поряд…

Війна прийшла в моє місто раптово й одразу. Вона стала страшним сном у перші дні повномасштабного вторгнення, громом серед ясного лютневого неба, вибухами поряд із моїм будинком, оточенням нашого міста ворожими солдатами.

Тепер я знаю, що несе війна: сльози рідних, страх дітей, прокляття для ворога, а ще…а ще війна випробовує людей, дає можливість побачити «хто є хто», перевіряє нас на міцність, на силу, на витримку…

Звісно, ніхто з мого оточення не думав, що колись ми будемо збирати тривожні валізи, які зможуть умістити все наше життя, що будемо бігти до бомбосховищ, обов’язково забираючи з собою котика чи собачку, озиратися на свою домівку й ніби чути, як вона промовляє: «Повертайтеся всі!!! Я на вас чекатиму!»

Світло від пожежі прорізає темряву ночі, порушуючи цим спокій, руйнуючи чиєсь життя… Вий сирен та звуки вибухів…Темнота й розпач…Страх за життя своє і близьких… Майже щоденні відспівування наших Героїв у церкві міста… І це все тягнеться нестерпно довго. Тепер, напевно, ніхто й не лічить, скільки днів це триває.

Нас змінила війна. Змінила всіх тих, хто залишився, хто усвідомив свою роль тут, у тилу, хто допомагає чим може й як уміє…

«Прильот» у багатоквартирний будинок… У ньому жила моя однокласниця. Пожежники поспішають на виклик, містяни самотужки розбирають завали, рятуючи постраждалих, медичні працівники надають допомогу. Пліч-о-пліч стоять люди: тут вік і стать уже значення не мають. Ми всі – єдиний механізм, просочений ненавистю до вбивць та нелюдів, але кожний наш рух – бажання допомогти, врятувати, встигнути. Тільки разом, тільки спільно... Хтось допомагає фахово та стримано, хтось – крізь сльози не бачить дороги, але уперто, попри свій страх, робить кроки для допомоги.

Я живу на прикордонні. І сьогодні в моєму місті все дуже непросто, але ми тримаємося. Наш здичавілий сусід щодня руйнує міста, убиває людей, бажає залякати українців, знищити нас як націю.

Та я живу з вірою. Це сьогодні мій шлях. Вірю нашим Захисникам та Захисницям, бо для мене вони – Титани, Надлюди, Герої. Вірю в Бога, який обов’язково захистить нашу багатостраждальну країну від чорної ворожої сили. Вірю в українців, моїх співгромадян, однокласників та однокласниць, які закінчать ліцей, стануть справжніми фахівцями і будуть відбудовувати нашу країну. Вірю в Україну – найкращу, найсміливішу, найріднішу, яка не стала й ніколи не стане на коліна.

Вірю в те, що клятий ворог буде покараний за всі свої злодіяння, тому щовечора промовляю: «Буде тобі, враже…» -й далі – за текстом… бо я ж родом із Конотопа!