Для мене війна на Донбасі почалася у 2014 році, коли ми переїхали до родичів. Ми виїхали з дому, і моє життя перевернулося. Мені було 14 років, коли все почалося. Коли почалися перші бойові повідомлення, мама з бабусею вирішили переїхати на деякий час у Росію, до родичів.

 У 2015 році я повернулася назад у Донецьк і зрозуміла, що все змінилося. Там ще проходили воєнні дії, чутні «Гради», «Смерчі». У школу ходили так: якщо сьогодні не стріляють, то йдемо, якщо стріляють, не підемо.

 Пару разів гуркало так, що скло лопалося в будинку. «Гради» запам’яталися найбільше, як вони стукають. У першу ніч ми не спали, чекали, коли закінчиться бомбування. Тоді ми в Донецьку всього кілька місяців побули, потім переїхали з бабусею в Маріуполь, до мами. Я 9-11 класи закінчила в Україні.

 Переїзд до Маріуполя змінив мій психологічний стан. Я зрозуміла, що дитинство закінчилося – війна допомагає швидко дорослішати. Розумієш: якщо сам собі не допоможеш, ніхто не допоможе. Після закінчення школи вступила до університету. Хотілося більше забути школу, ніж війну, тому що складно довелося. І звикати до нових місць складно. Найскладнішим для мене була саме соціалізація. Нове товариство, нові друзі, плюс підлітковий вік.

 Якщо війна закінчиться, я планую повертатися в Донецьк, тому що там бабуся, мій дім, потрібно допомагати їй. Хоча б перший місяць. А там буду вирішувати. Якщо в Донецьк повернеться мир, то я там збираюся залишатися, жити та працювати. Чому б і ні?

 Війна мене виховала. Я зрозуміла, що в якихось страшних моментах паніка – не найкращий варіант. Досі не відчуваю себе в безпеці.

 Мрію, щоб закінчилися воєнні дії, не було на вулицях БТРів, щоб взагалі не було чутно вибухів. Мрію повернутися додому, у мирне життя, жити у своєму будинку. Адже це ж щастя – вільно пересуватися країною, своїм Донецьком.

 Хотіла б повернутися додому, де виросла, де дорогі мені люди, і коли ти хочеш, повернутися до Маріуполя. Щоб не було блокпостів, було спокійне мирне життя, яке було раніше. Щоб ми жили всією сім’єю, як раніше: мама, бабуся, я.

 Я навчилася цінувати свою працю, цінувати добрі стосунки з людьми, допомагати людям, яких ти цінуєш.

 Ми отримували гуманітарну допомогу, коли були ще в Донецьку. І в Маріуполі отримували. На першому етапі це допомогло, тому що мама шукала квартиру, були фінансові труднощі. Фонд Ріната Ахметова тоді допомагав, туди всі зверталися. Хто дбав і був завжди на слуху, до кого могли звернутися, переселенці, це саме Фонд Ріната Ахметова.