Григораш Поліна, 9 клас, Бородянський академічний ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шарапа Лариса Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мене звати Поліна. Я з містечка Бородянки, що на Київщині. Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, мені було всього 12 років. Приблизно о 6 ранку до мене прийшла мама і сказала, що в школу я не піду, бо почалась війна. Вона пішла на роботу і попросила зібрати тривожну валізу. Я не стала цього робити, так як не вірила в реальність  цих подій. Увесь день дзвонили налякані друзі, а я їх запевняла, що все буде добре.

Увечері  я, мама і наш пес  пішли до нашої бабусі, яка жила в центрі, так як цей дім цегляний і ми думали, що так буде безпечніше. Це була помилкова думка.

Усі жителі цього будинку бігали до підвалу і готували його. Ще десь 2 дні мама продовжувала ходити на роботу, а ми слідкувати за новинами. Одного дня вона прибігла з роботи і сказала, що в селі Шибене вже їдуть танки. Спочатку, ми спустились до підвалу разом з нашим песиком, але він довго там не просидів. Плакав, гавкав на інших тваринок і не міг заспокоїтися.

Він повернувся в квартиру цього ж будинку. Я дуже переживала за нього, але не могла нічого зробити.

Виявилось, що ті танки поїхали по окружній, а ми перебували в центрі. Так само було і наступного дня. І ми навіть мали змогу поспати в будинку. Але потім вони вирішили їхати через центр. Коли ми про це дізнались, було надто пізно. Поки я з бабусею спускались по під’їду, наша територіальна оборона намагалась оборонятись і стріляти з автоматів, але сили були зовсім нерівні. росіяни вистрелили з танку в дерево.

У всьому будинку повилітали вікна, а в очах пролетіла іскра. Я подумала, що влучило в будинок, і перша моя думка була: “ Там моя мама”. Але, на щастя, з нею все було добре.

Ми весь день і всю ніч провели в підвалі. Та наступного ранку все ж вирішили повернутися до себе додому. Знову випав сніг, на вулиці знову заморозки, і якийсь дивний чоловік підганяв нас, бо скоро приїдуть танки. Чомусь я була впевнена,що все це має закінчитися до восьмого березня. Посиділи ми вдома недовго, бо почули вибухи. Ми вийшли на вулицю до підвалу. Там стояли налякані сусіди. І все постійно погано. Голосні вибухи були ознаками зла і небезпеки. Тиша була знаком наближення бурі. Мама дзвонила комусь і плакала. Усі намагались знайти спосіб уникнути небезпеки, що було фактично неможливим.

Після кількох гучних вибухів ми вирішили піти до нашого друга, який жив у приватному секторі. Поки ми йшли, нам порадили зняти все, що може бути схожим на шлейку від зброї.

Дядько Саша, син нашого друга, подарував мені маленького плюшевого собачку, якого я прижимала до себе тоді, коли пізно ввечері почули приліт ракет. Ракети полетіли в житлові багатоповерхівки на кругу. А вже вранці полетіли в центр Бородянки, де востаннє солодким сном спала моя однокласниця Пісковець Валерія.

Того ранку, другого березня, її вбила російська ракета.

Дядько Саша відвіз нас до Галинки, де вже чекали наші знайомі. Нас поселили в хаті ще з кількома людьми, але пробули ми там недовго. Зовсім скоро новини про наближення кацапів підштовхнули тікати далі. Ми сіли на машину з червоним хрестом і поїхали до бабусиної сестри, яка живе на Волині. Була комендантська година, тому нас не могли забрати відразу і нам довелося ночувати на вокзалі.

Після кількох днів перебування в моєї двоюрідної бабусі ми поїхали до мого старшого брата, який вже кілька років живе в Польщі.

Далі приїзд до Польщі, допомога і співчуття поляків, оформлення документів. Я відмовилася ходити до місцевої школи, бо була впевнена,що скоро повернуся додому. Після звільнення Бородянки від окупації 1 квітня мама повернулася додому, а я з бабусею і песиком залишились в Польщі до кінця червня. Я кожного вечора дзвонила подругам і розказувала те, як я хочу додому. Тепер біля нашої церкви розміщена “Алея Слави”, де кожного дня я бачу сумні очі загиблих героїв.

Війна і далі змахує своїми чорними крилами людські життя. Навіть уві сні я іноді чую її хрипкий голос.

Напевно, тому що вона теж помирає. Навіть війна здатна померти, і вся Україна сподівається, що це станеться найближчим часом. Минає 2024 рік. Мені вже 15 років, і я досі жива. Дуже вдячна за це нашим захисникам і захисницям.

СЛАВА УКРАЇНІ!