Через повномасштабну війну ми були деякий час дезорієнтовані. Бо з 2014 року довелось жити в Кирилівці, Маріуполі, Дружківці, Краматорську і от приїхали до Харкова. Потроху жили, виховували своїх трьох діток, працювали, та війна наче по п'ятах наступає. Вона знов лишила спокою, роботи, спали з дітками в коридорі квартири, бо вже не було розуміння куди тікати, всюду може прилетіти ракета. Я на роботі попала під обстріл, діти дізнавшись про це дуже були перелякані. Найважче довелось школярам, бо так сталось, що через брак коштів не в силах забезпечити ноутбуком чи планшетом, тож доводиться вчитись по телефону.

Діти лякаються гучних звуків, донці скоро 5, а досі із памперсом спить. Всі троє відчувають брак спілкування. Постійні обстріли і невідомість, страх, що може прилетіти до нас, а я не зможу врятувати дітей.

В перші дні були без хліба, їли по трохи, аби розтягнути ті залишки їди, що були. З ліками - біда. У старшого сина через брак вітамінів зуби як пластилін, псуються дуже. Брак вітамінів у всіх в родині.