Рано вранці встала і поїхала на роботу в сусіднє село, яке розташоване неподалік від Вугледару, на роботі і дізналася, що росія напала на мою країну.

Кажуть, одна біда не приходе, так сталося і в моїй сім'ї. Захворів чоловік, виявили злоякісну пухлину, до сих пір до тями не прийдемо. Якраз 1 травня 2023 року йому було 60 років, так співпало в цей день зробили йому операцію в інституті раку і замість того, щоб сидіти за святковим столом, він лежав в реанімації під крапельницею, зараз продовжує лікуватися. Інколи думаєш - це непосильна ноша, яку ми несемо, але так людина влаштована, що бореться з труднощами, як би їй тяжко не було. Дай Бог йому здоров'я і пожиттєвої ремісії. За медперсонал не можу нічого поганого сказати, тільки слова подяки і хороше відношення і забезпечення ліками було безкоштовне.

Проблема була велика заправити машину пальним. Чоловік мій простояв на заправці п'ять годин і перед ним бензин закінчився. Прийняли рішення 10 березня 2022р. їхати вперед, куди вистачить палива, а там як Бог дасть. Виїхавши за Покровськ, довго стояли в черзі на КПП і там хлопці з черги, не забуду їх ніколи Артем і Богдан з Луганщини. Дізнались, що у нас паливо буквально на нулі, дали нам пляшку дволітрову бензину. Цього вистачило, щоб доїхати до кордону з Дніпропетровською областю, до першої заправки і заправиться. В Дніпропетровській області було як в другій державі "все є", аж не вірилося, що заправки, що магазини працювали і в них було все як до війни.

Війна перевернула все життя, торкнулась кожну родину. Так і ми поміняли вже третє місце проживання, може і не останнє, але всерівно це краще, ніж сидіти під обстрілами. Невістка з внуком в Польщі, а ми в Києві. Мене зворушили до сліз всі волонтери, коли ми приїхали в Київ, такої допомоги і чутливого ставлення я навіть і не могла собі уявити. Сльози радості і гордості виступають за наш народ, який єднається в біді ще більше, ніж коли.

Агрофірма, де я працювала, попала в зону бойових дій і уже другий рік там сіра зона і село під прицілом у рашистів. Дуже хотілося б повернутися на роботу, але я розумію, що коли ми переможимо, то розмінування мого рідного краю -це велика і кропітка робота, але ми сильні, ми вільні і перемога буде за нами.

Коли ми виїжджали то залишили вдома дворового нашого песика Тімку, дуже плакали, скучаємо за ним, 16 березня 2022 р. в нашому домі стали жити наші солдати і ми узнали, що Тімка уже не Тімка , а Сепар (вони його перекрестили) і в обіду вони його нікому не дадуть, і то спокійніше стало на душі. А ще жалію, що залишила альбом з фотографіями, а другий раз подумаю, а може збережеться, рано жаліти. В машину мало чого покладеш, та і така розгубленість була, що не знав, що хватать. Чоловік сказав ікони заберемо обов'язково, що і зробили. І так вони з нами і подорожують, спочатку в Дніпрі, а зараз до Києва добралися, дасть Бог з ними і додому повернемося.