Биваліна Софія Владиславівна, учениця 9-Д класу, Харківська гімназія № 152 Харківської міської ради Харківської області

Вчитель української мови та літератури - Боклагова Лілія Леонідівна

Есе "Один день"

Війна - це найстрашніша подія, яка може статися в житті кожної людини. І жахливе те, що усі ці військові дії бачили дуже багато дітей та мільярди дорослих. Тому, усі ці події залишили неприємні й сумні спогади в душі кожної людини.

Для мене війна почалася, коли я почула найперший тривожний сигнал сирени.

У цей момент я знаходилася в школі, несподівано для всіх дітей нас почали евакуювати, була паніка, усі метушилися, мобільний зв'язок пропав, моя вчителька не знала, як зв'язатися з батьками учнів.

Зі школи мене мама забрала одну із найостанніших, тому що дізналася про це не одразу. До неї прийшли сусідські дівчатка й повідомили про те, що в школі усіх евакуюють, а вона в той час знаходилася вдома із моїм новонародженим молодшим братом.

Наступного дня я дійсно усвідомила, що почалася війна, попри те, що на той момент мені було всього лише сім років. Я бачила, як ходили люди у військовій формі зі зброєю, рили окопи, приїжджало багато військової техніки, як військові розвантажували вантажні машини, в яких знаходилася різна зброя... Я спостерігала за тим, як люди збиралися в центрі міста на площі, їх агітували до дій проти існуючої влади на Україні.

Я боялася виходити на вулицю без батьків, тому що патрулювали військові. Ввели комендантську годину. Коли я гуляла з мамою на вулиці, ми чули постріли, до нас у двір приходили «ополченці» й розганяли нас по будинках, говорили, щоб закривали штори в кімнатах, лягали спати на підлогу.

Ми слухали їх, тому що нам було дійсно страшно від того, що відбувалося навкруги. Увечері, коли лягали спати, ми чули канонаду пострілів і гуркіт танків.

Все те, що відбувалось в той момент, мама для мене перетворювала на гру, щоб не травмувати мою психіку. Коли батьки клеїли скотч на вікна, на моє питання: «Для чого це?», вони відповідали: «Це модно!».

В один із днів, коли я з сім'єю та сусідами гуляли в дворі, ми почули вибух. Спочатку ми подумали, що це вибухнула у когось газова труба, але коли через декілька хвилин прибігли у двір військові та приїхала швидка допомога, з'ясувалося, що це вибухнула граната і її шматок потрапив у дитину, якій було десять місяців.

Її не довезли до лікарні, вона померла в швидкій допомозі.

Цей день дуже вплинув на рішення моєї сім'ї, як діяти в цій ситуації далі.

Цього ж дня батьки приготували сумку з документами і необхідними речами на перший час, запаслися продуктами, приготували стільці в підвалі гаража, адже ми навіть не думали, що поїдемо з міста через декілька днів.

Ніхто навіть подумати не міг, що усе це зайде так далеко й затягнеться на багато років. Багато хто втратив дах над головою, близьких, залишилися з хворобливими спогадами і покаліченою душею.

На сьогодні, я рада, що дорогі мені люди живі-здорові, рада, що можу безперешкодно гуляти на вулиці, спілкуватися з друзями і, засинаючи, не чути звук пострілів.