Хочу трохи розповісти історію свого життя. Комусь вона здасться цікавою, комусь нудною. Але це моє життя, моя радість і мій біль. Народилася я 15 листопада 1963 року в Макіївці Донецької області. Це дуже гарне місто шахтарів і металургів.

Рано залишилася сиротою. Мама померла, коли мені було сім років. Слідом пішла ще одна втрата – мій тато, який мене любив і я кого я любила, не просто кинув і забув мене, а ще позбавив звичного та рідного житла.

Бабуся (мамина мама) мене не кинула. Не буду описувати всі принади сирітського життя. Як могла, вона дбала про мене, дала освіту.

Після закінчення восьмого класу я вступила до медичного училища в місті Бериславі Херсонської області. Після закінчення училища рік працювала в лікарні Херсона, потім повернулася до Макіївки.

Знову в Макіївці

Працювала дитячою патронажною медсестрою. З'явилися друзі, подруги. В один з вечорів я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Зустрічалися ми недовго, а живемо вже 34 роки. Через три місяці ми одружилися.

Бабусі не подобався мій наречений, я не дуже подобалася його рідним. А за великим рахунком, ми з ним нікому не були потрібні. Бабуся жила з моєю старшою сестрою, а в батьків чоловіка був улюблений молодший син.

Народилася в нас перша дитина, потім друга і третя. Чоловік мріяв повернутися до армії (строкову службу він служив на кордоні й просто марив службою). І ось ми з трьома дітьми їдемо на кордон.

Старшому синові три з половиною роки, дочці два роки, а молодшому синові вісім місяців. Після закінчення контракту ми повернулися додому.

Втратили дочку

Жили звичайним життям – мама і тато працюють, а діти вчаться. Діти виросли й подорослішали. У якийсь момент ми втратили дочку. Вона зв'язалася з поганою компанією і в 17 років пішла з дому.

Ми стежили за її переміщеннями, але повернути не змогли. Дочка сказала, що ми заважаємо їй жити, не даємо пити алкоголь, курити й гуляти, а змушуємо вчитися.

Потім на квартирі, де вона жила, сталася бійка з ножовим пораненням – її забрали в міліцію. Вона йшла як свідок. Коли її відпустили, прийшла до нас додому. Ми, звичайно ж, прийняли, хоча сини були налаштовані не дуже добре.

Народження Сонечка

За місяць виявилося, що дочка вагітна. Вона сказала, що буде народжувати. Наша сім'я її підтримала. Усю вагітність вона поводилася добре. І ось 20 лютого 2004 року біля нас народилося наше Сонечко. Дівчинка народилася здоровенька, була дуже рухлива й енергійна.

У сім з половиною місяців у неї стався перший перелом ніжки. Мене не було вдома, і як саме це сталося, я не знаю. У півтора року – другий перелом вже іншої ніжки. Переломи гоїлися дуже швидко, і маленька знову бігла, бо ходити спокійно не могла.

Вона рано почала ходити, говорити, вчити вірші. У неї добре розвинене логічне мислення. І ось, як грім серед ясного неба, третій перелом. Його неправильно зафіксували й він неправильно зрісся.

Ми звернулися за консультацією до Донецької обласної травматології. Там нам поставили діагноз: недосконалий остеогенез. Діагноз маловивчений. І почалися наші «чорні дні». Сашенька почала ламатися, як порцелянова лялька.

По два переломи на рік

Я була змушена піти на пенсію за вислугою років. Довелося залишити улюблену роботу, бо моя дочка вийшла заміж і була вагітна другою дитиною. Сашульці потрібна була допомога. У неї було по два-три переломи на рік, іноді одночасно дві ноги. Деформація стегон стала дуже сильною.

Куди я тільки не їздила, ортопедів Донецької області проїхала всіх. Хтось розводив руками, хтось радив їхати за кордон. Руки опускалися, але подивишся на Сашульку, на її посмішку, послухаєш її плани – і знову вперед.

Мама Саші нас кинула

Коли Саші було чотири роки, її зрадила найрідніша людина. Поки я і Саша їздили на консультацію до ендокринолога, її мама, забравши молодшого сина, пішла з дому. Вона не відповідала на дзвінки, а потім змінила номер телефону.

Коли Саша пішла у другий клас, я була змушена подати до суду на позбавлення батьківських прав та встановлення опіки над онукою. Мені потрібні були документи, на підставі яких я перебуваю з дівчинкою, чому я нею опікуюся.

Суд тривав майже рік. Сашу намагалися нав'язати мамі, але для дочки не було часу – і суд ухвалив рішення на мою користь. Я не хотіла відбирати в матері дитину, але мені потрібні були офіційні документи.

У пошуку духовної сили

Потім нам запропонували вступити до організації інвалідів. Я довго думала, чи треба це нам. Не хотілося Сашу визнавати інвалідом. Потім я потрапила на захід до Дня інваліда і побачила духовну силу дітей з особливими потребами та їхніх батьків. Ми вступили до цієї організації.

Після нашого вимушеного самітництва Саша не відразу пішла на контакт з чужими людьми. Але поступово її сердечко розтопилося. Вона почала займатися з іншими дітьми, почала мене відпускати від себе, залишаючись з наставниками. Почала займатися декоративно-прикладним мистецтвом.

Оскільки ця організація була обласна, постало питання про створення міської організації інвалідів. Заради майбутнього Саші я погодилася очолити цю організацію. Саша була неофіційним директором, а я її помічником. Наша організація була єдиною в місті у форматі «інваліди дитинства». Члени організації брали участь у міських і обласних конкурсах. Посідали призові місця.

Перші перемоги здоров'ю всупереч

У Саші багато грамот за участь у конкурсах і перші місця в міських і обласних конкурсах. Вона брала участь в обласному конкурсі «Міс Попелюшка-2012». Напередодні конкурсу Саша зламала ногу, але від участі не відмовилася. Сказала, що не може підвести наше «Джерельце». Отримала корону Попелюшки і приз глядацьких симпатій.

2013 року Саша брала участь у конкурсі «Кришталеве серце», який проводив голова області. Перемогла в номінації «Великий вчинок маленької людини».

Саша стала дуже товариською. Діти йшли не на заняття, а до «Саші в гості». Організація росла, вигравала гранти, будувала плани…

«Усі наші плани зламала війна»

Усі плани зламали події, що відбулися наприкінці 2013 року. 2014 року до нас прийшла війна. Справжня, незрозуміла та страшна. Поруч гриміли постріли, гроші не платили. На вулиці страшно, вдома страшно.

Чоловікові запропонували роботу в Полтавській області. Він їхати не хотів (не хотів нас із Сашою залишати одних), але й виходу не було. Запаси були з'їдені, гроші закінчилися. Йому довелося виїхати, а ми залишилися самі.

«Сашу я ховала в підвалі»

Почалися інтенсивні бойові дії поруч з нами. Міни прилітали і на нашу вулицю, і на сусідні, гинули люди. Сашу ховала в підвалі, а сама періодично вилазила на поверхню.

Ночували в підвалі кілька ночей, сиділи без світла. Їхати ми нікуди не збиралися. Не було за що, не було куди, та й дім було шкода.

Мого молодшого сина ще до страшних подій направили до Кривого Рогу, у відрядження. Йому вдалося з оказією передати трохи грошей, і він покликав нас до себе.

Я зважилася виїхати заради дитини. Кинувши все, узяла найнеобхідніше (документи, зміну білизни, постільні речі) і найдорогоцінніше – мою дівчинку. Їхали на тиждень, поки вщухне, а живемо вже четвертий рік.

Сусіди та школа несли нам хто що міг

Кривий Ріг зустрів не надто привітно. Дізнавшись, що ми приїхали зі сходу, нам не хотіли давати в оренду квартиру, до того ж, нам був потрібен перший поверх і якнайдешевше. Ми більш ніж тиждень жили в сина в одній кімнаті, яку йому орендувало підприємство. Нарешті, нам пощастило. Ми знайшли житло.

Потім Сашу оформили до школи. Нам дуже пощастило із сусідами в будинку та зі школою. Квартиру орендували порожню. Сусіди, дізнавшись про нас, несли хто що міг.

Дали нам стіл письмовий для Саші, ковдру, подушку, каструлю, інші речі. Зі школи принесли і посуд, і речі, і іграшки.

Нова школа для Саші

Ми влилися в шкільне життя. Саша продовжила добре вчитися, брати участь за школу в конкурсах. Вона на відмінно закінчила всі шість класів, стала обласним стипендіатом.

Потихеньку ми налагоджували побут, знайшли нових друзів. Вступили в місцеві організації інвалідів. У Саші було проведено кілька персональних виставок у місті, а зараз її роботи виставляються в бібліотеках і музеях Києва.

Саша почала займатися улюбленими танцями. Поки на візку, але сподіваємося, що скоро буде на своїх ногах, бо 21 вересня 2017 року було проведено першу операцію на ніжках.

Без Фонду Ріната Ахметова операції були б марними

У процесі операції усунули деформацію стегна, вставили здатні рости імпланти в стегна та гомілку лівої ноги. До операції ми готувалися цілий рік.

Але всі наші старання були б марними, якби нам не допоміг Фонд Ріната Леонідовича Ахметова. Імпланти, які поставили Саші в ніжку, дуже дорогі. Скільки б я не збирала гроші, таку суму не зібрала б, а час іде.

Ми дуже раді, що є така людина, як Рінат Леонідович. Один він допомагає особливо нужденним, особливо дітям.

Онучка отримала шанс на повноцінне життя

Працівники Фонду на чолі з Рінатом Леонідовичем роблять дуже благородну та важку роботу. Скільки людей врятовано від голодної смерті, скільком людям дано шанс на життя!

Ще раз щиро дякую Фонду та особисто Рінату Леонідовичу за те, що дав шанс моїй онучці стати повноцінним членом нашого суспільства. Якби було більше таких людей, як Рінат Леонідович! Спасибі! Недарма слово «спасибі» походить від злиття двох слів – спаси Бог.