Семченко Владислава Андріївна, 16 років, учениця КЗО «Українсько-Американський ліцей», м. Дніпро

Вчителька, що надихнула на написання - Бухно Галина Миколаївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

З приходом війни моє життя не зазнало значних змін. Я продовжую успішне навчання у ліцеї, розмовляю з друзями через магічне електронне люстерко, читаю книжки про кохання, займаюся підтриманням ілюзії у оточуючих про моє активне і зовсім не монотонне та одноманітне життя, ввечері п’ю чорний чай з лимоном.

Змінивши країну проживання, я не забрала із собою душу та серце, а тільки збільшила їхній простір, щоб жити далі у здоровому тілі, сповненому радості та спокою, забути про безпросвітну темряву суму за домом і розірвані від відчаю та болю груди…

Можливо, наслідком моєї непокореної відвертості стануть обурення, гнів, лють, сором, заперечення та палко-льодовий океан інших негативних емоцій з боку людей, які не здатні мене «відчути». Але що я і усвідомила під час цієї війни, так це те, що найголовніше, що є у мене – це я сама та люблячі мене і безмежно кохані мною люди, які безумовно будуть читати це творче есе, оскільки вони є вірними прихильниками мого пера і знають мене занадто добре, щоб не розпізнати образливу зміну стежки висловлення моїх думок. Тому, шановний читачу, якщо тобі вже випала величезна честь влізти мізинчиком правої стопи у чужу душу – цінуй та поважай це.

Отже, щоб нам з вами краще познайомитися, почнемо з середини історії. У лютому я побачила на власні очі маленьку частинку жахів війни, тому у березні я вже «святкувала» свій день народження в іншій країні. Між цими двома подіями з ґрунту страху, стресу, нерозуміння та безвиході в мені виріс могутній дуб. Дуб, сповнений соками життєвої енергії, сили, впевненості, рішучості та мужності, що став міцним скелетом моєї нової свідомості. Як говорять, якщо неадекватний чоловік, що погрожує тобі ножем, міні-ДТП та тимчасовий статус безхатька тебе не вбивають, у тобі росте дуб.

У квітні, травні та червні весняні гормони мого пубертатного періоду вбили мені в голову, що якщо я зараз не знайду собі хлопця, то у віці 16 років авторка цієї сповіді навіки залишиться старою дівою. Хлопець був не поганий, але я зрозуміла, що читати пригодницькі романи мені подобається більше ніж будувати псевдоромантичні недостосунки.

На цьому пригоди та їх окремі деталі, про які можна розповідати малознайомим людям без прикраси, скінчилися. Бо хто знає, може ви зустрінете мене на одній із мальовничих вулиць затишного європейського містечка і будете мати про мене хибне уявлення? Якщо що, зелені чоботи до коліна, довге світле волосся, блискучі бісики в очах та іронічна посмішка – ваші вірні орієнтири.

І от, повертаючись до того дивного та малозрозумілого абзацу про неіснуючий океан, я хотіла би сказати, що жити далі, ні про що не жаліти, не носити у собі гори агресії, ненависті з гострими, як лезо, верхівками та жагу помсти – це нормально. Це нормально радіти під час воєнних дій у твоїй країні, нормально плакати через це. Нормально кричати від болю, та сміятися від щастя.

Насправді, війна нищить не майбутнє, як думає більшість, а наше минуле, що навіки залишається руїнами у нашій душі. І якщо ми не встанемо з одерев’янілих від страху перед цим майбутнім колін, ми ніколи не зможемо наздогнати наше теперішнє та зазирнути у кращій, щасливий та мирний завтрашній день.

Тому, подолавши свої тривоги і знайшовши у собі сили створювати щось нове та прекрасне, руїни минулого стануть міцним фундаментом для Парфенону, присвяченому мужності й волі нашої квітучої Батьківщини та її творчому, незламному народу.

Фундамент у будівництві – це ж один із найважливіших елементів?