Білецька Аліна Володимирівна, 16 років, комунальний заклад «Валківська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів Валківської міської ради Харківської області»

Вчитель, який надихнув на написання єсе - Овчаренко Олена Анатоліївна

Есе "Один день"

Війна… Слово, від якого стискається серце. А за цим словом стоять ще мільйони сліз, зламаних та втрачених доль у дитинстві. Дякувати Богу, моє дитинство війна не зламала. На щастя бойові дії не дісталися до мого містечка, хоча всі цього боялися і навіть готувалися до можливого вторгнення. І я боялася.

Мені було всього вісім років, коли я вперше дізналася, на що жахливе здатні люди.

Я побачила по телевізору Майдан. Звісно, до цього у школі нам неодноразово показували документальні фільми про різні війни, але те сприймалося як щось давнє, що вже ввійшло в історію і треба лише пам’ятати. А тут… Від усвідомлення того, що це прямий ефір і що це відбувається зараз, мені реально ставало страшно.

Восьмирічна я уже хвилювалася за долю України і не пропускала жодного випуску новин, які переглядали дорослі. Попри заборону, десь з іншої кімнати, заходячи туди ніби з якоюсь метою, але робила це постійно і декілька років поспіль.

Складно згадати день, коли вперше показали війну. Адже до цього я постійно переглядала жахливі сюжети з місця подій і саме всі вони вплинули на мою дитячу психіку і теперішній світогляд.

Але я чудово пам’ятаю день, коли повідомили, що війська вже у Харківській області. Добре пам’ятаю, як сиділа десь в саду, плакала і молилася, щоб не дійшли до мого міста. Можливо, я не до кінця розуміла всю повноту подій, але все-таки це не заважало мені хвилюватися і формувати в собі патріотичні настрої.

Я добре пам’ятаю літо-2014. Але у моїй воно як один день. Довгий і різноманітний, але суцільний. Дивлячись ці всі сюжети новин і прокручуючи їх у голові, дев’ятирічна я фантазувала про те, як піду (полечу, поїду, неважливо) на поле бою чи у Кремль і буду переконувати людей припинити війну. Так, я ніколи не хотіла битися і з дитинства й до сьогодні найсильнішою зброєю вважаю слова. Тоді я ледь не щодня придумувала промови, які говорила б там. Можливо, вони б і спрацювали, але хто б мене туди пустив.

Суть тих уявних промов живе в моїх думках і досі. Про сенс війни. Адже гинуть люди. З обох же сторін! Для чого потрібна війна?! І все ж для неї організовано: зброя, спеціальна форма і транспорт, виховання бійців.

Десь там, здається в Панамі, немає армії. Взагалі. Бо у них немає агресивних сусідів, які могли б напасти. Це нам «пощастило». Але суть не в цьому. За ці сім років я виросла й дуже змінилась всередині, але так і не зрозуміла. Для чого у світі потрібна війна. Серйозно, це ж лише страждання мільярдів людей з обох сторін і заради чого?!

У свої вісім років, влітку 2013-го, я дуже полюбила читати тексти і дивитись програми про Другу світову. І думала щось типу: «Як же це все було жахливо, добре, що зараз ХХІ сторіччя, усе мирно і всі розуміють, що конфлікти можна вирішити без кровопролиття». Наївна маленька дівчинка, яка навіть подумати не могла, що всього через кілька місяців її світ похитнеться під натиском подій в країні, що наступного літа мріятиме про мирне небо та плакатиме через несправедливість у світі. Адже дійсно, одного дня я ридала, бо люди не розуміють, що війна – це погано. І я б дуже хотіла донести цю істину всім.

Але… На жаль, війна триває. Я добре пам’ятаю своє дитинство, яке перевернулося водномить від усвідомлення того, що мир закінчився.

Але я щиро вірю, що мої дитячі мрії, які виникли після того моменту, збудуться. Я вірю, що настане мир і через війну діти плакатимуть лише на уроках історії.