Літали вертольоти, стояв сильний гул – це запам’яталося як початок. Задерши голову, дивилися вгору й не розуміли, що це. Було літо 2014-го. Наше селище бомбили неодноразово, ховалися у дворі та всюди.

Війна стала нашим життям

Бомбосховища немає в селищі. У школі на той час не було обладнане, ми просто встигали туди добігати. Ховалися хто де.

Війна вплинула на можливість пересуватися. Ми заблоковані з усіх боків, виїзду немає. Кудись поїхати можемо, тільки через Бахмут. У бік Горлівки закрито, хоча раніше за покупками їздили тільки туди, Бахмут для нас був віддаленим містом.

Зараз вже не так ставишся до всього, як раніше, тому що змирилися, звиклися, і це стало нашим життям. А спочатку, коли були сильні обстріли, ми боялися й ховалися.

Не було світла, газу, не було води, але це можна було пережити. Але коли починався сильний обстріл і навколо все дзвеніло, валилося і падало на голову...

Я потрапляла під обстріл на вулиці й повзла. Слава Богу, з моїх рідних ніхто фізично не постраждав. Але багато знайомих було поранено.

У безпеці себе не відчуваємо. Усе може початися будь-якої миті, як у 2017 році. Нічого не віщувало біди – і нас обстріляли «Гради». Була п’ята година вечора, абсолютно тихо й нормально. Люди прийшли з роботи, вийшли на вулицю, чекали сміттєву машину й почався обстріл. Це тривало буквально три хвилини, але половина селища була зруйнована, квартири, всі... У мене під вікнами падали «Гради», вилетіли всі вікна, зруйнувало пів стінки.

Була створена комісія, яка зазначила, яких збитків завдано, але я своїми силами вставила вікна, зробила ремонт.

Переважно в нас була допомога від Фонду Ріната Ахметова і Червоного Хреста. Вона зіграла істотну роль, оскільки постачань із продуктами в магазин не було. Люди боялися виїжджати. Були обстріли, на трасах страждали люди, багато хто боявся що-небудь привозити. Тому, коли давали гуманітарну допомогу, можна було якось протриматися.