Симоненко Анастасія, учениця 7 класу Клесівської гімназії

Вчитель, що надихнув на написання есе - Симоненко Олена Олексіївна

Моя Україна майбутнього

Життя на Поліссі, де зустрічаються долі і веселощі природи, переплетені з тяжким тягарем війни, дарує мені особливий погляд на світ та власну культуру. У цих краях, де біль і радість відчуваються так близько одне до одного, українська мова стає моїм теплим причалом, мовою моєї душі, що виражає все, чого я прагну.

Війна – той чорний обрій, який тягне за собою безліч хвиль біди і страждань. Вона стає викликом не тільки для фізичного, але й для духовного існування. Моя українська мова, неначе струна, яка звучить у глибині мого серця, стає витоком надії і вимагає миру.

В моїх спогадах про дитинство, в українських казках та піснях, у кожному слові матері, відбивається бажання покінчити зі стражданнями та відновити гармонію. Моя мова – мова відданості рідному краю, мова, що шепоче віру в щасливе майбутнє. Вона лунає в моїх мріях про мир, про той час, коли діти гратимуться на луках, не знаючи страху, а люди будуть будувати, а не руйнувати.

Українська мова для мене – це не лише слова. Це код, який відтіняє мою самобутність, виражає моє обличчя в цьому складному світі. І в моїй країні, вкрай постраждалій від війни, вона стає бар'єром, за яким ми приховуємо свої образи й рани, сподіваючись на світле майбутнє.

Мова моя – мова миру, мова об'єднання. Я вірю, що слова можуть бути могутнішими за будь–яку зброю. Тому я закликаю до миру своєю мовою, співаючи пісні щастя та надії.

Я мрію про день, коли мої слова зможуть долати бар'єри непорозуміння і приносити світло туди, де темрява триває занадто довго.

Моя українська мова – це не лише спосіб спілкування. Це вираз моєї сутності, моєї віри у краще завтра. І хоча війна може тимчасово затемнювати її силу, вона ніколи не може приглушити голос мого серця, яке проклинає війну та сподівається на найкраще для своєї землі. Мова моя – мова любові до України, і в її долі я бачу найсвітліший шлях.