Мішкевич Ірина, 1 курс
Миколаївський фаховий коледж економіки та харчових технологій
Викладач, що надихнув на написання есе: Бугайова Альона Сергіївна

«Війна. Моя історія»

«Що таке війна?» – питання, на яке я маю безліч відповідей, але краще не знала б жодної. Війна – це те, що зірвалося зі сторінок історії та прийшло в сьогодення, стало частиною нашої реальності. Голодний звір, створений людьми, для знищення цих же людей. Шторм, який поглинає все і перевертає з ніг на голову. Війна – це мить, що ділить життя на «до» і «після»...

Чесно кажучи, до 24 лютого 2022 року я знала лише в теорії з історії визначення слова «війна» і те, що на сході України відбуваються воєнні дії. У моєму світогляді взагалі не вкладалося: як може існувати щось настільки жахливе і безглузде. Але по-справжньому зустрітись лицем у лице із нею мені довелося саме в перший день повномасштабного вторгнення в Україну.

Тоді зрозуміла, що, як би прикро не було це визнавати, але ми починаємо сприймати всерйоз біду лише тоді, коли вона постукає саме в наші двері. Можна ігнорувати і не знати про війну, проте, на жаль, вона в будь-який момент може завітати до кожного та змінити вас, ваше життя до невпізнанності, і від такого не втечеш... Так, війна, про яку я раніше згадувала мимохіть час від часу, перевернула і мою буденність.

Так вийшло, що в перші місяці війни я проживала з бабусею в селі, тоді як мої батьки, втративши домівку, були змушені розпочинати життя з нуля в місті. Довга розлука, яка була сповнена щоденними переживаннями, страхами, сумом, але надією, що все буде добре, стала величезним доказом того, наскільки важливо оберігати, цінувати і підтримувати родину. Це було дуже боляче. Але є ще дещо, чого мене навчила війна: як би складно не було, треба залишатися сильним та вірити в краще майбутнє. Тому я з усіх сил допомагала бабусі, підтримувала маму, пишучи їй вірші про те, як її люблю. Однозначно, коло близьких людей значно зменшилося, бо війна показала «хто є хто», проте я вважаю, що краще мати одного хорошого знайомого, аніж десятеро таких, які покинуть тебе за першої ж нагоди.

Війна – це дуже важко. І фізично, і морально. Коли не спиш декілька ночей підряд через ракети і гради, або коли не можеш побачити та обійняти найріднішу тобі людину, а задовольняєшся лише короткими розмовами по телефону і повідомленнями, наприклад, «наразі все добре».

На мою думку, майже за два роки війни ми справді навчилися цінувати кожну спокійну хвилину, отримувати щастя від банальних питань: «Як ти?», «Як твоє самопочуття?», стали прислухатися до власних почуттів і потреб. Особисто для мене, війна – це час переосмислення власних цінностей і моральних позицій; вона є терезами, на яких ми зважили добро і зло, життя і смерть, страх і відвагу тощо.

Я вважаю, що світогляд кожного вже не буде таким, як раніше. Але, мушу зауважити, що хоч воєнні дії стали мечем, який нависає над кожним і руйнує все без перестану, але також вони принесли і позитивні зміни в наше життя. Наприклад, я тепер живу з батьками, ми маємо кращі умови, ніж були до цього. Тепер я точно знаю, що в моєму житті є люди, яких справді можна назвати справжніми друзями; я навчилася цінувати багато речей, які до цього здавалися мені не дуже важливими. За час війни я дуже змінилася, і не можу стверджувати, що це погано, адже, як каже моя мама: «Все, що не робиться, – то на краще».

Справжньою дилемою для мене стало питання емоцій. Адже, з одного боку, важливо їх не подавляти: проявляти ті самі страх, співчуття, сум, гнів, але не дати цій бурі заполонити твою буденність і відрізати від реальності; з іншої сторони – треба було налагоджувати ритм життя: побутові справи, виконання уроків, посиденьки з подругою... І при цьому не забувати про війну, не стати черствою та апатичною людиною, яка сприймає це як належне. Знайти цей баланс стало одним з головних питань кожної людини: «Бути байдужим чи ні? Тримати все в собі чи висказатись? Метушитись чи поринути в буденні справи? Допомогти чи думати тільки про себе?».

Переломним моментом для мене у війні став час, коли село почали сильно обстрілювати. Моїй бабусі довелося переїхати до міста, жити зі мною і батьками. Це була зима, своєрідні нюанси: постійні відключення світла, походи по очищену воду тощо. Як наслідок, похмура погода принесла роздратування і головний біль. До таких побутових чинників додавалися ще й постійні думки про те, наскільки це все затягнеться, і чи довго можна протриматись з таким життям у розпалі війни. Це питання стало теж дуже складним, адже, тут ніхто не допоможе з його вирішеннями, і відповідь залежить лише від тебе.

У такій ситуації залишалося лише знайти сили, щоб рухатись далі, не думати про найгірші сценарії майбутнього. Отже, війна – це те, що загартовує нас і робить сильнішими.

Вважаю, що за будь-яких обставин життя продовжується, тому треба вміти відпускати минуле та не губитись у реальності сьогодення. Адже цей круговорот змін, який принесла війна, вирує ще й досі. Кожен день приносить нові події, питання, емоції, злети, падіння, та наближає крок у краще майбутнє. Війна повертає життя, неначе дзиґу, на всі триста шістдесят градусів, і невідомо, коли ці оберти почнуть сповільнюватись. Але мене не лякає невідомість, жити одним днем і радіти з того, що є, прагнучи кращого, – ось основний меседж війни. Вона нас сколихнула і цим же об'єднала, наставила на істину: «Попри все, сила і доля в наших руках. Ми незламні творці історії України. Ніщо не зламає громадян держави, а тільки зробить кращими, сильнішими, ближчими до переможного майбутнього!».