Я – донеччанка! Донецьк – рідне місто для мене та моєї сім'ї, частина з якої, на жаль, уже п'ять років перебуває там. Уже п'ять років я не бачу своїх батьків, близьких друзів, рідні місця.
Ми з чоловіком і дитиною з 2014 року живемо та працюємо в Києві. Це частково зумовлено особливостями моєї професії.
Уперше, коли я зрозуміла, що для Донецька та його містян настала точка неповернення, це захоплення Донецького управління міліції в липні 2014 року, коли я на власні очі побачила, як озброєні терористичні групи різко й безцеремонно захоплювали будівлю, у якій я тієї миті була.
Моя колишня професія – слідчий з економічних злочинів у званні майора.
Було страшно за своє життя.
У підсумку загарбники за короткий термін отримали повний доступ до особових справ усіх працівників, де були вказані всі особисті дані не тільки про самого міліціонера, але і його родичів, місця їхнього проживання.
Тепер було страшно і за своїх близьких.
День-два – і всім працівникам правоохоронних органів НАКАЗАЛИ негайно зібрати речі та виїхати за межі Донецька, що призвело до моєї повної паніки, тривоги та нерозуміння, як діяти далі. Вибору не залишили взагалі. Відмова виїхати прирівнюється до зради!!!
«Думали, що незабаром повернемося до рідного дому»
Після паніки настає прийняття ситуації, і мозок починає відчайдушно шукати вихід.
Документи, накопичені гроші, речі першої потреби зібрані, і ми виїхали в бік Азовського моря з надією, що це тимчасові заходи, і ми незабаром повернемося до рідного дому.
Але мій чоловік повернувся в місто по роботі та першого ж дня потрапив під обстріл у центрі міста. Страх втратити близьку людину, допомогти якій ти не можеш, тієї миті будив страшні відчуття.
Новий день не приносив добрих новин, тільки страх і тривогу. Питання дитини – що відбувається і чому ми досі не їдемо додому – підігрівали гнітючі відчуття.
Наприкінці серпня о п'ятій годині ранку почали бомбити під Новоазовськом.
Ми за декілька метрів від епіцентру обстрілу. Плач дитини, наша тривога та розгубленість – це те, що я чула та відчувала в перші секунди. Про таке я раніше тільки читала, але не могла повірити, що це може відбуватися з нами.
Вирішуємо виїхати до Києва, оскільки через мою професію я не можу повернутися працювати до Донецька, і перспектив залишитися в Донецькій області я не мала.
На автобусі без чоловіка та дитини я виїхала до Маріуполя, щоб написати заяву про звільнення з міліції й того самого дня планувала повернутися до рідних.
Але, за іронією долі, упродовж двох годин окупаційні війська перекрили кордон між Маріуполем і Новоазовськом. І повернутися до сім'ї я фізично не могла.
У пориві відчаю звернулася до місцевого таксиста, але коли під'їхали до перших українських блокпостів, нам повідомили, що рухатися далі смертельно небезпечно. Я була змушена повернутися до Маріуполя.
Знову якнайшвидше потрібно шукати вихід.
«Ми навчилися ховатися в підвалах»
Єдиним правильним виходом залишалося на свій страх і ризик повернутися до Донецька автобусом. Квитків не було, миттєво утворилися довгі черги на автобусній станції, щоб виїхати до Донецька навіть без квитка.
Я стала частиною такої черги й через дві години вже їхала, сидячи на підлозі в автобусі, до Донецька. Зі мною їхали дорослі й діти, охоплені тривогою та страхом. Ми проїжджали дороги, уже покалічені снарядами. Під'їжджаючи до перших окупаційних постів, я переживала, що мене знімуть з автобуса як колишнього працівника міліції, і я не зможу побачити близьких. Одночасно чоловік із дитиною їхали до Донецька іншою дорогою. Це складно згадувати й хочеться забути.
Усе обійшлося, через кілька годин ми із сім'єю возз'єдналися в рідному місті. З тієї миті нічні вибухи снарядів, постріли автоматів поступово змушували людей звикати й одночасно втрачати дороге в реальності, що склалася. Ми навчилися оперативно збирати потрібне та ховатися в підвалах, коли обстріли ставали сильнішими та страшнішими.
Ми виїхали з Донецька до Києва. Через кілька днів мої батьки повідомили, що біля нашого будинку вибухнув снаряд, вибуховою хвилею розбило всі вікна та посікло дрібними осколками ліжка, де мала спати вся моя сім'я. Якби тоді ми були вдома, нас у буквальному сенсі контузило б і прикувало осколками до ліжок.
У Донецьку досі живуть мої батьки, які порівняно звиклися з «новими порядками», виживають в умовах війни й дуже сумують.
Такі колосально красиві місця в Донецьку були понівечені! Аеропорт імені Прокоф'єва, стадіон «Донбас Арена», новий і сучасний залізничний вокзал…
Як кажуть, ламати – не будувати.
Наша улюблена футбольна команда – донецький «Шахтар». Сумуємо й чекаємо повернення в улюблене місто.
Діти Донбасу – це діти війни. Це маленькі чоловічки, які здригаються від найменшого шуму.
Гуманітарною допомогою моя сім'я не користувалася, але моїх батьків у Донецьку дуже врятувала в складні хвилини війни.
Батьки отримували від Фонду Ріната Ахметова сипкі продукти до тієї миті, коли цим почали спекулювати члени бандформувань, які використовували злидні війни з корисливою метою і стали перепродувати гуманітарні продукти місцевому населенню.
Фонд був єдиним інструментом допомоги в ті миті. Люди втратили роботу, соціальні виплати, пенсії, тому гуманітарна допомога була організована вчасно.
У 2014 році в Києві Фонд організував зустріч дітей Донбасу та психологів у будівлі ДТЕК. Діти були раді, трохи змінили оточення, а батьки отримали рекомендації психолога щодо подолання післявоєнного синдрому у дитини. Газетні вирізки про цю зустріч ми досі зберігаємо вдома серед сімейних фотографій.
«Війна – це як невиліковна хвороба»
На новому місці було складно з адаптацією серед людей, які вказували, що ми біженці, які приїхали займати чужі робочі місця.
Змінилися наші умови побуту, фінансові витрати, з'явилися труднощі в адаптації дитини до нових умов.
Завдяки працевлаштуванню в Київенерго ми були забезпечені житлом у гуртожитку. Маленький, але затишний куточок.
Війну я можу порівняти з інвалідністю, невиліковною хворобою в житті людини, яка або проходить, або залишається в задавненій формі, віднімаючи життя близьких, калічачи фізично, або ж запускає інфекцію періодичних психологічних панічних атак. Це додаткова загроза та ризик, її неможливо вилікувати чи до неї звикнути.
Якось я прийшла в школу до сина та прочитала його відповідь на завдання, про що він мріє.
Син не написав про нову іграшку чи подорож у гарну країну, він написав, що мріє про постійний дім для себе та своїх батьків. Тепер це наша спільна мрія!
.png "Він був справжній герой")
.png "Привезли Катю додому, поховали в садку")
.png "Імена")
