"Війна — це не статистика, а конкретна людина зі своїм конкретним страшним горем"

Костянтин і Влада Ліберови до війни просто займалися фотомистецтвом, вони жили фотографією. Головні герої — люди та все найкраще в них. Лав сторі, живі правдиві портрети, справжні почуття.

Коли почалася війна, Ліберови продовжили займатися улюбленою справою — фотографувати людей. Тільки тепер герої їхніх робіт — жителі найгарячіших точок. Миколаїв, Харків, Чернігів, Сєверодонецьк, Ірпінь, Буча...

Про українців на війні, про трагедії, страх і віру в перемогу Костянтин і Влада Ліберови розповіли музею «Голоси Мирних».

Ми були вдома, ми були в Одесі, напередодні зустрілись із нашими друзями. Так склалося, що друзі зараз не в Україні. Вийшло так, що ми змогли попрощатися з ними, бо ми востаннє посиділи в нас удома, лягли спати. Ні, не лягли спати. Спочатку 23-го числа, навіть у ніч із 23-го на 24-те… Зазвичай Влада не така, але в неї була невелика істерика на тему: «Костю, а що як раптом буде війна, а ми не готові, що робити?». І ось у неї була невелика істерика.

У мене просто були протягом години неконтрольовані сльози, я нічого не могла із цим зробити, просто без жодної причини це було за кілька годин до перших вибухів.

Ми лягли спати, я весь час Владу заспокоював: «Владо, ну яка війна в центрі Європи? Ну що ти таке кажеш, бути не може». А через кілька годин розбудив мене зі словами, що почалася війна. Ми зібрали пол[овину] нашої квартири, завантажили все це в машину, узяли нашого собаку, узяли ось таку лежанку для нашого собаки, усе це завантажили в машину й поїхали за батьками.

Батьки в мене дорослі та серйозні люди, і тато сказав, що з гвинтівкою відстрілюватиметься, але будинок не залишить. Мама не поїде без сестри, сестра не поїде без мами, і ось такий ланцюжок запустився, що ніхто не їде.

Наступний наш порив — добре, ніхто не їде, ми поїдемо в Європу заробляти гроші, забезпечувати вас, забезпечувати сім’ю. Потім пів дня на заправці, потім зняти готівку, а потім, коли ми закінчили всі ці підготовчі процеси…

Ми самі з Одеси, нам до Молдови, до кордону, їхати півтори години, ну, не півтори години. Тоді люди по кілька діб стояли, це все поряд. І коли ми закінчили всі ці приготування, ми подивилися одне на одного й поїхали додому, тобто коли вже були готові їхати, зрозуміли, що можемо їхати, зрозуміли, що ми не поїдемо з іншої причини. Ми просто не можемо поїхати. Ми стали волонтерити Одесою, на машині каталися з пункту А до пункту Б, щось передавали, щось перевозили, плюс у нас була місія. Тоді було холодно, і всі наші хлопчики, які стояли на постах, щоб вони мали теплий одяг. І ми зібрали гроші, знайшли товар, знайшли тканини, щоб не збрехати, були місцеві постачальники термобілизни, ніхто не міг знайти термобілизну для хлопців із ЗСУ та тероборони. Ми роздали понад тисячу комплектів термобілизни.

Узагалі ми до війни займалися… Костя фотограф, я директор фотографа, ми навчали людей фотографії, ми знімали лав сторі, знімали весілля, і це було наше життя. Це не просто спосіб нашого заробітку, це наше життя, ми постійно в цьому всьому. І за кілька тижнів мені стало страшно, що фотографія піде з нашого життя, і так склалося, що ми наступного дня… ми мали привезти щось на вокзал. Я приїхала туди, чекала на Костю, встигла зловити дргіста якогось, здати його в поліцію. Це була підозріла людина. Приходить Костя та каже: «Я познімав кадри». Ми опублікували їх і зрозуміли, що є місце в нашому житті фотографії, і все, що відбувається, потрібно документувати.

Ми приїхали до Миколаєва 14 березня, ми побачили перші обстріляні райони, район Соляні. Туди прилетіло кілька касетних бомб, були перші постраждалі. Люди розповідали, що люди стояли в АТБ в черзі — і прилітає касетна бомба, яка заборонена.

Дев’ять людей загинуло. Це були перші жертви в місті Миколаєві. Чоловіки стоять біля своїх машин, вони просто в решето, і в очах глобальне нерозуміння в сенсі: а що мені робити, куди везти ремонтувати?

Перші історії пошкоджень. Після Миколаєва ми поїхали до Харкова.

Ми вперше побачили людей, які живуть у підвалах, раніше ми лише чули про те, що люди живуть у підвалах. Складається жахлива картинка.

Ну, все одно ти цього не розумієш, поки ти не спускаєшся туди, — ти цим проймаєшся. Ми поїхали в район Північної Салтівки, там ми потрапили під обстріл. Ми були з волонтерами, які привезли танкові їжаки. Ми бачили, що з дрона засікли всю цю історію, бо через 20 хвилин ми встигли забігти до будівлі й прицільно били міномети. Було страшно, страшно було за Владу, думав, як її прикривати. Якби будівля почала складатися, там би вже нічого не допомогло.

Ми чуємо свист, хтось кричить: «Усередину, негайно!» Ми біжимо, не розуміємо, що відбувається. Починається... забігаєш, падаєш і лежиш. До підвалу ми не встигли добігти, ми були на першому поверсі, і ти просто лежиш, усе дрижить, усе голосно, і ти чекаєш, поки затихне.

І все, як у фільмах: пригнувшись, пробігаєш, стрибаєш у машину, вона з пробуксовуванням, як у кіно, зривається з місця. Ти їдеш і бачиш у вікні: одна будівля горить, інша… Зараз я розумію, що ми сфотографували б ті палаючі будівлі, а тоді ми просто перелякалися. У нас є фотографія в підвалі з місцевими мешканцями.

Я сфотографував бідну людину. Ми познайомились із чоловіком, який організував побут просто в підвалі дитячого садка. Люди спустилися туди жити, у технічне приміщення, там труби й більше нічого. Люди спустилися туди жити, і просто людина, яка не має нічого спільного з дитсадком, і він навіть продумав там туалет. Там темно, там діти, там літні люди, вони всі там. Там досі ці люди, які там живуть. Ти проходиш — там як постапокаліптична картина, бо, наприклад, квартира, яка вся вкрита сталактитами льоду, бо пробило воду.

Це лячне таке видовище, чесно вам скажу. Ось є Північна Салтівка під сильними обстрілами і є ще такий самий район Горизонт. За відчуттями — аж напруження в повітрі, там нічого не відбувалося, ну, просто така вібрація. Горизонт — це півтора кілометра від фронту, і там, за посадкою, уже орки.

Побачили біблійну картину: хлопець у касці з лопатою відкидає завали з під’їзду, причому інша половина кадру — висить велика ікона.

І Костя питає в хлопця: «А що ви робите?» Там било п’ять хвилин тому й буде бити. А він у касці та в халаті викидає завали з під’їзду. Він сказав, що на кожну дію є протидія, і просто продовжив прибирати сміття. Я боюсь уявити, що пережила ця людина. Він знайшов віддушину, щоб голими руками розчищати під’їзд. Харкову дуже сильно дісталося. Харків додав нам упевненості в собі та в перемозі. Нас вразили люди, які там лишилися. Ми зрозуміли, що цих людей не зламаєш.

Ми повернулися до Миколаєва за місяць. Місто залишилося без води — люди збирали воду з калюж, дахів. Після того як стало відомо, що Миколаїв без води, одеські волонтери привозили тоннами воду до міста Миколаєва. Зараз водопостачання відновили, але тоді це була проблема.

Ми поїхали вже до Києва, там були бої в Гостомелі, Бучі, Ірпені, там усе гриміло. Ми застали останню евакуацію звідти, застали місто відразу після звільнення. Люди в Бучі були зломлені. Ти намагаєшся поговорити, а людина не тут, вона не хоче ні з тобою говорити, ні з кимось іншим говорити, і ти не впевнений, чи хоче вона зараз дихати. Ти розумієш, що їй дуже боляче; це один із найважчих моїх спогадів.

Потім хлопець відвів нас до свого будинку й за будинком розповів, що «ось тут я поховав своїх сусідів».

Ми стали свідками ситуації, коли жінка в евакуаційному центрі… Ну, вона приїхала туди не для того, щоб утікати з Ірпеня та Бучі, а для того, щоби хтось допоміг їй повернутися до Ірпеня. Їй кажуть, що так не можна, ще рано, місто не звільнено. А вона просто стоїть і плаче: там її дім, її життя. Так, вона врятувалася, але вона щодня запитує, коли можна повернутися додому.

Тисячі українців просто хочуть повернутися додому.

Один із найважчих наших спогадів — це Сєвєродонецьк і люди, які залишилися в Сєвєродонецьку. Ми зупинились у Слов’янську й були в Краматорську 11–14 квітня. Що Слов’янськ, що Краматорськ тоді фактично перетворилися на міста-привиди. Що це значить? Влада міста сказала, що необхідно евакуюватися, — і люди пішли. Сєвєродонецьк тоді обстрілювали, і нам сказали, що нам пощастило, була погода погана, і вони сказали, що вони [окупанти] під час дощу менше стріляли. Але ми весь час чули вибухи.

На той момент багато людей не евакуювалися, щоби підкреслити свою позицію, що «тут мій будинок, я нікуди не поїду, і взагалі стріляють усі» й так далі. Але ця позиція позбавлена логіки.

Якщо влада міста каже, що потрібно евакуюватися, це означає, що без ризику для життя мирним жителям відстояти місто неможливо, тому потрібно, щоб мирні поїхали, бо вони тільки заважатимуть військовим. Спілкувалися з людьми, які мешкають у спортзалі школи. Маленькі діти, кілька поколінь. Ми запитуємо: «Чому ви не пішли?» Вони кажуть: «Ми нікому не потрібні».

Ми називаємо це проєктом про простих людей.

Якщо запитати про велику глобальну мету цієї історії, мене лякає, що війна пішла з великих міст, а вона пішла з великих міст, а люди в маленьких містах — вони менш медійні, вони не сиділи в мережах. Водночас там відбувається все те саме, що ми розповідали.

Маленьке місто — його просто знищують, і за цих обставин маленькі міста не можуть зчинити такого галасу, як зчиняли харків’яни чи Київ. І виникає таке враження, що війна на паузі.

Це як російська пропаганда. Коли вони запитують, де ви були всі ці вісім років, я реально почуваюся винною, бо вісім років не кричала про Донбас, про те, що там є російські війська. Ми просто продовжували жити. Щоб такого не сталося сьогодні, щоб не перетворилося все на заморожений конфлікт. Ми приїжджаємо до Первомайського Миколаївської області — там розбита центральна вулиця, повністю розбита, розбита лікарня, люди живуть у підвалах. Ми з волонтерами привезли їм медикаменти. І я не встиг нічого зняти — нам хлопці кажуть, що треба терміново їхати.

Ну, тільки ми від’їжджаємо — і починається потужний обстріл, артилерія просто «фігачить» по місту, де немає військових, там тільки мирні жителі, і вони не знають, що робити, вони не знають, куди подітися.

Ми познайомились із жінкою, у неї зламана рука, утікала від обстрілів. Це 200 кілометрів від Одеси, метрів за 400 прилетів «Град» просто в поле, розривається, осколки розлітаються на пів поля. І ти такий думаєш: прикольно, найімовірніше, це цілилися в нашу машину. Може, війни тому й повторюються. Людина забуває, що війни — це не між політиками та генералами, а це насамперед усе, що стосується маленької людини, насамперед життя людини. І мені б хотілося, щоб, можливо, фотографії, які ми зберемо, допомогли зрозуміти, що війна — це не статистика, а це кожна окрема людина зі своїм горем.

Якщо, наприклад, Київ, Буча, Ірпінь — там переважно стріляли з танків і невеликої артилерії, то Чернігів — це важка артилерія та авіабомби. Ти йдеш і розумієш, що тут було три будинки, а зараз вирва. Щоб ви могли уявити авіабомбу... Ось уявіть собі багатоповерховий будинок, і ось одна авіабомба — це одна секція будинку: просто секції немає, усе провалюється, коли ми бачимо, що в будинку немає стіни. Так працюють авіабомби.

19 квітня ми набили татуювання, ми набили… правда, я ніколи не думав, що в мене буде татуювання. Уся ця війна сталася через те, що нема правди. У нас є улюблена фраза: у кожного є своя правда. І зараз дійсно правда так спотворена, це не може бути щось таке, що в кожного своє. Правда одна, і ми хочемо бути на боці правди, зокрема й у своїх фотографіях. Я казала, що це війна добра зі злом, це ще й війна правди з брехнею, і ми на боці правди.

Я абсолютно впевнена, що ми переможемо, тому що та система, яку будує путін, — вона не є життєздатною, цього не може бути. У нас, напевно, буде свій новий День перемоги, офіційне свято, у Києві, сучасна версія параду. І я просто мрію фотографувати всі ці емоції, посмішки, поцілунки. І зробити якусь фотографію, яка ввійде до підручників історії як ілюстрація Дня перемоги.