Бондаренко Артем, 11 клас, Опорний заклад «Вишняківський  заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Хорольської міської ради Лубенського району Полтавської області»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мищенко Руслан Віталійович

«1000 днів війни. Мій шлях»

Сучасна війна - це завжди війна за майбутнє.

А майбутнє належить сильним духом.

Олександр Довженко

Минуло вже 1000 днів, відколи я та моя родина живемо у новій реальності. Мій батько та старший брат захищають Україну на фронті, тоді як я — учень 11-го класу, залишився вдома з мамою. Кожен наш день починається з тривожних новин і надій на повернення  рідних.

І хоча я не на передовій, ця війна змінила і мене.

Довгий час я вважав війну чимось далеким і страшним, що відбувається не з нами, а з героями книг і фільмів. Проте тепер війна — це наша реальність. Кожного дня ми відчуваємо її наслідки. Війна розділила наше життя на «до» і «після».

Я вже не той хлопець, яким був три роки тому. Тоді я не замислювався над словами Лесі Українки: «Без надії таки сподіватись» — але тепер розумію, що саме це допомагає нам триматися.

Батько й брат завжди були для мене прикладом мужності та стійкості. Вони пішли воювати, бо розуміли, що захищають не лише нашу родину, а й незалежність усієї країни. Їхній вибір відгукується у моїй душі, бо навіть якщо я зараз не можу бути поруч із ними на передовій — можу допомагати тут: навчатися, підтримувати маму і працювати над собою, щоб бути готовим до майбутніх викликів.

Часом  запитую себе: яким буде наше життя після війни? Чи повернемося ми до того, що було раніше? Чи зможемо ми забути цей страх і біль?

Відповіді на ці питання непрості, але я вірю, що повернення до мирного життя можливе, як писав Габріель Гарсія Маркес: «Людина не створена для того, щоб програвати… Людину можна знищити, але її не можна перемогти».

Ми, українці, будемо відновлювати наші міста, наші родини та наші душі.

Втім, війна принесла не тільки страх і втрати. Вона також стала тестом на стійкість,  здатність адаптуватися до нових умов і знайти сили жити далі. Я не один раз запитував себе: як вижити у цьому хаосі? Відповідь прийшла поступово – через підтримку близьких, через допомогу іншим, через волонтерство.

Ніколи не думав, що зможу бути корисним у такий складний час, але коли бачив людей, які потребували допомоги, я зрозумів, що маю бути поруч. Це дало мені відчуття мети і нову мотивацію.

Разом із друзями ми почали волонтерські ініціативи: збір одягу, ліків, допомога внутрішньо переміщеним особам. Кожен день приносив не тільки нові виклики, але й відчуття того, що наша робота робить життя хоча б трішки кращим для інших, давала сили рухатися вперед.

Час йшов, і разом з ним зростало усвідомлення, що війна – це не тимчасова перешкода, а нова реальність. Моє життя змінилося назавжди, як і життя мільйонів інших українців.

Але попри втрати і страхи, з'явилося нове відчуття гордості за свою країну, за її народ, за нашу спільну боротьбу. Мені пощастило зустріти неймовірних людей, які, попри все, не втратили віри в майбутнє і продовжували працювати на перемогу.

Вони стали для мене прикладом стійкості та незламності духу.

За ці 1000 днів війни я навчився цінувати життя зовсім по-іншому. Те, що раніше здавалося буденністю – зараз сприймається як розкіш. Простий ранок без сирен, зустріч із друзями, сміх дітей у дворі – усе це стало символами миру і надії на краще майбутнє.

Мій шлях від життя до війни і після неї – це шлях змін. Це перетворення від безтурботної людини, яка жила у стабільності, до громадянина, який розуміє ціну свободи і миру.

Кожен з нас змінився, і ці зміни роблять нас сильнішими. Кожен день – це новий виклик, але й нова можливість довести собі і світу, що ми здатні на більше.