Легкодимова Марія

Ліцей “Логос”, 11-ІПЕ

Вчитель, який надихнув на написання есе: Гунченко Світлана Анатолієвна

“Війна. Моя історія”

Війна- це подія, яка впливає на життя кожного, хто живе на цій планеті. Вона може перетворити мирне та щасливе життя в найстрашніший нічний кошмар і змусити нас всіх поглянути на світ з іншого ракурсу. Моя історія- історія одного з багатьох, хто переживає війну, і хочу з вами поділитися нею.

Я народилась і виросла у мирному місті, де сонячні дні та дружні сусіди були частинкою щоденного життя. Але одного дня все змінилося. Коли я прокинулась, я побачила як мама зі сльозами на очах збирає наші речі у валізи, а батько нервово балакає по телефону. Я не зрозумівши, спитала у мами що сталося, і тоді мама з сумним, повним сльоз поглядом, сказала мені: “Зайчик, почалася війна. Збирай речі ми їдемо”. В мене на душі все впало, а в голові лиш одне: “Як війна? Куди їдемо?”. Я не могла повірити, що це правда. Відкривши соціальні мережі я побачила, що всі пишуть про те що почалася війна. Мені дзвонили друзі, ми всі плакали від шоку та збиравши речі, вірили лише в одне, що це ненадовго і це просто сон. Але нічого не зробиш, ми поїхали жити у область до наших друзів. Я їхала та плакала, тому що просто не вірила, що це все насправді. Цей день став найстрашнішим для нашої родини, тому що ми боялися невідомості війни.

Після цього дня наше життя кардинально змінилося, всі наші плани і мрії були зруйновані, і наше життя було на межі руйнування. Мені не хотілось їсти, не хотілось посміхатись, як раніше. Мені хотілося лише одного - миру.

Через місяць повномасштабного вторгнення мої батьки вирішили, що мені з мамою краще виїхати за кордон заради нашої безпеки. Коли вони сказали мені про це я сильно з ними посварилася, тому що не хотіла виїзжати, та залишати тут батька та всю нашу сім’ю і друзів, але вибору не було, ми зібрали речі і на наступний день ми виїхали. Коли я прощалася з рідними на пероні я не могла стримувати сльози мені було так боляче, що хотілось кричати. Батько з усіх зусиль всіх підбадьорував, але коли ми з мамою плакали та дивилися на них через вікно потягу я перший раз побачила сльозу у свого батька, а коло нього була моя сестра і бабуся, які теж плакали. Ніхто цього не хотів, але це було потрібно. Всі розуміли, що це надовго та продовжували говорити жартами, що це тільки на 2-3 тижні. Всю подорож до Польщі ми з мамою не говорили один одному ні слова бо не могли стримувати сльози і біль в серці. Коли ми їхали я чула страшні звуки, мені було дуже лячно. Нас було багато в вагоні, тому що ми їхали на евакуаціонному потязі. З нами їхали люди які віїзжали з гарячих точок, вони розповідали про те як жили цей місяць в окупації, як ворог бомбив їх міста, від цього був камінь в горлі. Їхали ми довго, майже троє діб, нам було важко і сумно.

С того дня я живу в Польщі, і хоч я тут у безпеці та отримала потрібну допомогу, я почуваю себе так само, як і в перший день війни. Мені боляче, я хочу до дому, хочу в рідну Україну, щоб обійняти своїх рідних.

Учі ці роки війни навчили мене багатьох речей: цінувати мир, спокій та стабільність, співчуттю до людей, які переживають важкості війни. Вони також навчили мене боротися за те, у що я вірю, і ніколи не втрачати надію на мою кохану Україну.

Війна може змінити життя, але вона не може позбавити нас нашої надії та гідності. Моя історія - це свідоцтво про це.

Слава Україні!