Шевельова Єлизавета Владленівна, 16 років, 11 - А клас, Софіївсько - Борщагівський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Кучмій Світлана Павлівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Війна - це страшне лихо, про яке раніше ми знали тільки з фільмів і підручників історії. Війна - це смерті невинних людей, покалічені долі, зруйновані міста, страх і туга. 24-го лютого 2022-го року кожна українська родина відчула на собі цей тягар. Хтось зламався, когось огорнула паніка,  апатія, а хтось мужньо вийшов на фронт пліч-о-пліч з побратимами, аби зустрітися з ворогом віч-на-віч. На жаль, події сьогодення не оминули й мою родину.

Ранок 24-го лютого. Прокинувшись від маминого голосу, не можу зрозуміти, що відбувається. Вихопивши слово «війна», починаю приходити до тями. За декілька хвилин на порозі з’являється дядько з дружиною. Колись, в 2014-му році, моїй родині вже доводилось зустрітися з війною. Забуті жахіття минулого новою хвилею накрили з головою. В ті роки я була занадто мала, тому тепер все відчувалось інакше.

Я не була наляканою, навпаки намагалася думати тверезо та розважливо. Зібравши необхідні речі, документи та гроші, я намагалася заспокоїти дванадцятирічного брата. Пообіді, трохи опанувавши себе, почали розмірковувати над подальшими діями. Ночувати довелося в підвалі, а вранці наша компанія з шести людей (я, мама, тато, брат, дядько Максим та його дружина Оксана) і собаки вирушила на Західну Україну. Спершу я не могла усвідомити, що це відбувається насправді, що таке взагалі можливо в XXI столітті. «День-два і це все закінчиться, і буде як раніше», - тільки таки думки були у мене в голові, але реальність виявилася жорсткішою.

Оселившись в двокімнатній квартирці в Тернополі, ми почали звикати до нових реалій. Мати вийшла на роботу, прокидалась рано вранці і поверталась пізно ввечері. На її плечі лягло завдання фінансового забезпечення родини, адже інші поки не мали змоги працювати навіть дистанційно. Натомість тато з Максимом допомагали місцевим волонтерам, перевозили гуманітарну допомогу та переказували гроші на армію. Ми з Оксаною допомагали плести маскувальні сітки та були на господарстві.

За два тижні після початку повномасштабної війни у нас із братом почалося дистанційне навчання. Мені тяжко описати свій стан в той час, я геть не хотіла щось робити, сили ніби покинули мене. Проте, я почала більше спати, збалансованіше їсти, в мене з‘явилося більше вільного часу. Не давали спокою думки про майбутнє, адже тоді я була в 10 класі і через рік мала здавати ЗНО. Куди вступати? Які іспити складати? До чого морально готуватися? Питань було більше, аніж відповідей. Саме в такі моменти розумієшь навіщо потрібні близькі й рідні. Звичайно, через напруження кожного з нас, траплялися сварки, а іноді взагалі хотілося втекти з маленької квартирки, яка при такій кількості людей більше походила на клітку, на вулицю і побути наодинці. А втім, ми щодня допомагали один одному і готові були до будь-яких випробувань. Невдовзі я зрозуміла, що поки росія намагається роздерти нашу країну на шматки, український народ єднається, як ніколи.

Невгамовний ворог нищить нашу землю, наших людей, наше минуле і наше майбутнє. Стояти до кінця і боротись - єдине і правильне рішення, яке могли прийняти українці. Щодня відважний супротив мого народу дивує  все більше й більше. Деокуповуючи українські міста та сміючись над наляканим ворожим військом, наші воїни крок за кроком йдуть до перемоги. «Нащадки козацького роду» довели країні-агресору та й усьому світу свою міць і силу.

Україна за роки свого існування пережила багато страшних подій, вона варта миру та процвітаючого, незалежного життя. На мою думку, мир - це безпека твоя і твоїх рідних, можливість бути поряд, підтримувати, надихати. Мир - це гармонія тіла і душі, нестримний плин життя. Мир - це там, де немає місця росії.