Ірина Береза, вчитель
Ліцей № 173 м. Києва

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Кожен представник мого покоління, напевно, у дитинстві від старших чув спогади про велику війну. Так і я частенько засинала під розповіді бабусі про окупацію фашистами Донецька, власне про неї, 19-річну маму з немовлям на руках в захопленому місті.    Тоді здавалось, як же пощастило, що ні я, ні мої однолітки не бачили усіх тих жахіть, безвиході та відчаю. Проте, власну долю передбачити важко.

Я народилась і провела більшу частину свого життя в чудовому, сучасному і такому рідному мені місті Донецьку. Завжди пишалась його зеленими парками, вулицями, будинки на яких зводив один мій дідусь, фабрикою, яку побудував інший, шахтою, де мій батько ставив рекорди…

І ось тепер війна відібрала в мене місце, яке я любила всією душею, і головне - вважала своїм. Хоча, як виявилось за всі ці десять років переселенського життя, мій дім – це вся Україна, і близьких по духу людей можна знайти в будь-якому її куточку.

Тож, коли почалось повномасштабне вторгнення, я була в своєму новому і теж рідному місті Кривий Ріг. Перші дні наступу - це переляк і паніка. Проте якось швидко відчула, що головне в такому випадку не залишатись самій.  Добре, що так вважала не тільки я, тому легко вдалось  згуртуватись із колегами, сусідами: десь плели маскувальні сітки, у школі облаштовували захисні споруди. «Головне щось робити, нехай навіть незначне, але те, що точно може зупинити ворога», - думали ми тоді, і це допомогло взяти себе в руки, відчути потрібною, значимою. 
А ще діти… Коли ти працюєш з ними, то не маєш право бути слабкою, наляканою - повинна підтримувати і підбадьорювати.

Діти швидко бачать нещирість, тож - нема куди діватись – мимохіть стаєш сміливою оптимісткою.

Підтримка, розмови про життя, плани на майбутнє після перемоги іноді ставали важливішими за урок - все це було необхідно саме на початку. Людина швидко до всього звикає і адаптується або не звикає і тоді йде… Ми адаптувались в навчанні, в роботі і не виживали, а жили повнокровно настільки, наскільки можливо було в тих умовах. Не втратили здатності мріяти, помічати красу і добро поряд, хоч іноді все це треба було шукати в морі людського горя. Його теж було багато. Як складно дивитись в очі дітям, хто втратив близьких на війні, як хочеться чимось  допомогти, зменшити їхній біль, проте розумієш, що тільки час здатний затягнути душевні рани.

А все, що нам залишається, – це бути поряд, тримати за руку, слухати і розраджувати, хоч ненадовго. Як же це неправильно,  ненормально - переживати подібне в ХХІ столітті!

Цей навчальний рік я почала ще в одному рідному місті Києві. У ніч перед Днем знань місто зазнало масованої атаки, більшість моїх колег та учнів, напевно, зовсім не спали. І наскільки я була здивована, що в понеділок вранці діти стояли на лінійці, співали гімн, брали участь у танцювальному флешмобі, приймали вітання від учителів. Ніхто не вів розмови про те, що було вночі, всі дивились веред, раділи новому дню, зустрічі зі шкільними друзями - і це викликало у мене справжній захват. Такі речі вселяють віру в те, що ми непереможна нація, здатна гідно подолати будь-які випробування, що обов’язково матимемо щасливе майбутнє з нашими чудовими дітьми. Пісня «Дитячими долонями», яку співала вся лінійка, виявилась потужнішою і гучнішою за будь-які обстріли і сирени:

Та не треба говорити,
Що весни не буде,
Україна буде жити,
Бо такі в нас люди!