Попова Валерія Максимівна, Люцернянський навчально-виховний комплекс, с. Люцерна, Запорізької області
У конкурсі есе "Один день" її робота посіла 3 місце.
Вчитель - Брусник Леся Анатоліївна
Яким був день, коли для мене розпочалася війна? Чесно кажучи, я й не встигла зрозуміти, в який саме час вона розпочалася. Прийшла непрошеною, перевернула все, або просто забрала.Події розгорталися спонтанно. Травень місяць, мені дев'ять років, я закінчую третій клас. Все як завжди : школа, друзі, дім…
Одного дня, коли ми були в школі, нас зібрали в підвальному приміщенні й сказали, що як будуть давати сигнал, одразу бігти сюди. Ми малі, і нам було навіть весело, коли на уроці лунали сирени й ми бігли в бомбосховище. Але старшокласникам і вчителям було зовсім не радісно, бо вони все розуміли.
Це були тренування на випадок бомбардування. Потім нам теж почали пояснювати, що відбувається в нашому місті. Тоді вже й нам було сумно. Ми були налякані. Коли гралися на подвір'ї і бачили літак, одразу бігли ховатися.
Якось ми з мамою поїхали до міста. Там я побачила чоловіків у формі, їх було багато. Спитала у мами: «А що це за дяді ?» Вона не знала, що відповісти, тому промовчала. Потім так званих дядь у формі я почала зустрічати й у нас у селі. Але це ще було не найстрашнішим.
Настало літо, канікули, але ми не виходили навіть гуляти,бо батьки хвилювалися й боялися нас відпускати. Удома залишатися теж було небезпечно.
Ми прокидалися вночі, ховалися в підвалі. У будь-який час могли дати сигнал, за яким всі повинні сховатися в бомбосховище. Сирена могла лунати як о шостій ранку, так і о другій годині ночі. І це було жахливо. Жити так було нестерпно.
Вирішив усе один випадок. До нас у гості прийшла татова молодша сестра Лариса. На той час їй було шістнадцять років. Я почула розмову, яку згодом повідала мені й мама.
Ідучи з тренувань додому, Лариса потрапила під обстріл. "Я лежу серед купи закривавлених тіл, переді мною - жінка, вона дуже кричить, бо в неї влучив снаряд. Лежу й молюся, аби вижити,"- зі страхом в очах розповідала вона.
Середина літа, ми збираємо речі. На той час мене хвилювало тільки те, що я не можу взяти із собою свого улюбленого ведмедика, бо речей брали по мінімуму. Мама сказала, що їдемо не на завжди, а на деякий час.
Шоста година вечора. Я, мій молодший брат, якому на той час було два роки, мама, тато і мій дядько сідаємо в потяг. Взявши лише найнеобхідніші речі, ми тікаємо від вибухів і снарядів.
Коли ми приїхали на станцію, у Донецьку лунали страшні постріли. До нас у вагон зайшла жінка з двома дітьми. У неї не було ні речей, ні документів, ні грошей. Вона навіть не знала, куди йде цей потяг.
Минувши блокпости, приїхали до Запоріжжя. Зітхнули з полегшенням: ми вдома, в Україні. Через пів року приїхали батьки моєї мами, вони сподівалися на те, що все закінчиться, але ні...
Не всі переїхали, дехто залишився. Багато хто й загинув. Друга нашої родини, який вийшов до себе на город, розірвало бомбою. І це далеко не всі жахливі події та наслідки. Вісім років пройшло з того часу, але я пам'ятаю все це ніби вчора.
Війна в наших душах багато витоптала. Але я щаслива, що жива, що можу дихати, кохати, навчатись…Насолоджуватись життям, кожною дрібничкою, кожною миттю, спогадами про рідний дім…Це згубне відчуття безпеки, що все добре. Адже війна триває.
Вірю: мир у Луганську все одно настане. Адже світ такий прекрасний і живий, створений для щастя, для любові, для посмішки…