Як почали у нас ракети і снаряди літати – ми відразу дізнались, що війна. Потім росіяни стали південь України бомбити. 

Вночі наш будинок став ходити ходором. Ми злякалися і наступного дня переїхали в іншу хату, а аж наступного дня – взагалі в інший район, до жінчиної сестри. Там я два з половиною місяці побув і повернувся додому. Все-таки дім є дім. Тоді ще гупали добряче. І касетні бомби літали, і все на світі. 

Дружина ще залишилась у сестри, бо допомагала по господарству. Нам допомогли качок вигодувати, і вона там залишалася до осені. Потім повернулась, і вже більше року живе вдома. 

Шокувало те, що ці бандюги знищують народ України, дітей, старих. Шкода, що я хворий, ходжу з паличкою, бо робота була тяжка. Потихеньку доживаю свій вік. Дякуємо, що нам допомагають.

Думаю, що війна закінчиться, коли ми переможемо рашистів. Якби нам допомагали більше, то було б краще. А так – дають зброї потрошку.

Мрію пожити при мирі хоч трохи. Скільки нам уже залишилося? Хочу своїх онуків усіх побачити разом, бо зараз роз’їхались – хто де.