«Водій маршрутки сказав: «Скільки влізе, стільки і вивезу»

Ми жили в Єнакієвому. Я там познайомилася з чоловіком в 2005-му. Ми там жили, облаштовували своє гніздечко.

У 2014 році я поїхала до батьків. Ми щороку їздимо. У мене батько живе у власному будинку з мамою. І ми їздимо, допомагаємо на городах. Закупорку я собі там закриваю на зиму, бо у них все своє на городі. Купувати дорого, і я приїжджаю і закриваю.

Почали бомбити Єнакієве. Ми жили на фільтрувальній, на околиці, і нам дуже чути було. Чоловік був на роботі. Я зателефонувала йому, кажу, страшно вдома з дітьми.

А старшу забрали заздалегідь в село на канікули. І він каже: «Бери двох дітей і їдь до батька». І ось я поїхала до батька в село Відродження.

Потім треба було повертатися додому. Директор школи мені зателефонувала, каже, що 6 жовтня перший дзвінок буде, тому що влучили снаряди в сходинки в школі, у якій діти вчилися. Треба було ремонтувати. Вона каже, до 6 жовтня тільки буде перший дзвінок. Я кажу, добре, побуду ще у тата.

Потім ми зібралися їхати, але мене не пропустили через блокпост. Ми повернулися, тато гостинку мені домігся, і я переїхала в гостинку, 18 квадратних метрів у малосімейці. Ванна одна на п’ять квартир. І ми там жили.

Новий рік ми там святкували. З жовтня я там була до січня. Дітей до школи поздавали.

У кінці січня ми поїхали, бо дуже бомбило, діти дуже боялися. І вони в мене похворіли в підвалі сидіти, у бомбосховищі.

Мені сестра зателефонувала і каже: «Їдь звідти». Вона в Артемівську працювала і жила. Я кажу: «Я не можу, у мене грошей немає». Вона каже: «Я тобі гроші вишлю, коли будеш їхати. Заїдеш до мене в Артемівськ».

Маршрутка, яка везла, була вся забита людьми. Люди почали тікати із сумками і з дітьми. Він [водій] говорить: «Та хоч штабелями лягайте, скільки влізе – стільки й вивезу».

І він їхав через Артемівськ. Ми швидко вибігли з чоловіком, взяли гроші в сестри – на роботу до неї забігли – і поїхали в Слов’янськ. Зі Слов’янська в Харків на електричці, щоб економніше було. І раптом двоюрідний брат мій їхав із 7 гривнями. Я кажу: «Ти куди?» Він каже: «Не знаю, подалі звідси». Я йому запропонувала поїхати з нами. Він поїхав. І жив з нами рік і сім місяців.

Мене тягнуло сюди. Я тут народилася, тут виросла. Мені просто хотілося добитися свого житла, щоб все життя не жити по найманих домівках, у чужих людей. А просто хотілося своє. І ми приїхали сюди, у Світлогорськ.

Спочатку чоловік приїхав із середньою дочкою обстановку побачити. Потім він мені зателефонував, каже: «Зая, начебто тихо, спокійно, їдь». Я приїхала.

Я пішла в міськвиконком, домагалася квартиру. І ось мені дали. Я говорила, що вже немає сил там жити, бо там, вони самі знають, які умови. І мені запропонували квартиру. Я одразу без розмов погодилася.

Коли ми сюди зайшли, тут не було в туалеті, ванній ні дверей, ні змішувача, не було лінолеуму в залі та спальні. Це все ми купували самі. Чоловік саме працював, турбіну відновлював, ремонтні роботи. Йому платили. І ось завдяки цьому ми купили змішувач.

Нам дали 1 лютого ордер на квартиру, а заїхали ми аж 17-го, тому що чекали гроші, поки чоловікові дадуть. Ми купили змішувач, карнизи, щоб закрити вікна, купили лінолеум, тільки вистачило в зал. У спальню досі не купили.

Я хочу, щоб війна закінчилася. Хочу ремонт зробити у квартирі навесні. Хочу впорядкувати хоч трохи квартиру. У мене дочка наступного року поїде вчитися.

Не хочу, щоб вони від мене роз’їжджалися, спочатку одна, потім слідом інша, потім третя. І ми залишимося самі з чоловіком. Як би не було важко, але ми разом, ми сім’я.