Я жила в Лоскутівці, а син з онучкою - в Лисичанську,  якого не залишилося зовсім, його знищили. Хату мою почали розбивати при мені. Ми зараз у Кривому Розі. 

Мені сусідка подзвонила о шостій ранку 24 числа і сказала, що почалася війна. Обстріляли Одесу – звідти їй син зателефонував. 

Хто готувався, у того щось і було, а в мене не було нічого. Картопля - і та закінчилася. Квасоля, горох – оце в мене було, їжа така. У нас там зразу магазини позакривалися, возили волонтери місцеві, а ми приходили на розборки шапок: що в них оставалося, те й брали. У квітні місяці я почала город загрібати, садить же його треба. 

І де взявся той літак! Як вилетів, так вони й почали зенітками валить з чотирьох сторін… У нас село кругом зенітками обставлене. Як почали всі росіяни наступати, як почали гатить! А в них же яка зброя? В ціль вони не попадають, а по селу розбили всі хати, все розбили.

І на кого оце вони слали ракету? Там самі старі, по 60-70 год. А зараз від Лоскутівки одні руїни лишились, там немає нічого. Навіть худобу, гади, перестріляли в людей. 

Зараз моє село під окупацією. Не дають навіть із двору вийти нікому: хто тільки з двору вийшов – зразу стріляють. Це наше славні «ЛНРівці» таке творять.

Моя колишня невістка волонтера найняла. Він під такими бомбуваннями приїжджав за мною в Лоскутівку! Там все рвалося, отакі вирви. 

Під бомбами до Бахмуту їхали. Як хлопець той, волонтер згодився їхати своєю машиною, я не уявляю. Такий хороший парень, і він весь час виїжджав в гарячі точки і вивозив людей, Вова його звати. Він мене, можна сказати, з вогню вихватив. Вивіз у Дніпро, а з Дніпра вже невістка забрала своєю машиною до Кривого Рога.

Квартиру винайняли за чотири тисячі. Ото переселенські нам платять – ми їх за квартиру віддаємо. А додому ж не додзвонишся - вони там поміняли повністю лінію і коди, а по Вайберу люди там бояться балакати, навіть не погоджуються писати, що і як. Я туди перестала і дзвонити, щоб не наражати людей на неприємності.