Пономаренко Таїсія, 11 клас, Комунальний заклад «Харківський ліцей № 39 Харківської міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Коваленко Ірина Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

У кожної людини свій життєвий шлях – своя доля. Доля – це наче піаніно, а хороші та погані події, які змінюють одна одну, наче чорні та білі клавіші. І як за допомогою піаніно ми можемо зіграти чудову мелодію, так і різні обставини формують мелодію нашого життя. Уже тисячу днів я та мій народ ідемо тернистою дорогою війни. У кожного українця болить серце за свій народ. Чергова ракета, черговий удар, смерть, сльози, руїни, почуття спустошення...

Але, як говорить моя вчителька з історії: « Кожна війна вносила добрі та погані корективи у життя людей».

Для українців теперішні часи є випробуванням. Хтось втратив свою сім'ю, інші виїхали зі своєї країни, хтось більше не має даху над головою,  у когось окоп став рідною хатою… За тисячоліття якість життя та рід діяльності людей дуже змінилися. Відбувся прорив у світі технологій, розробили вакцини та ліки, які рятують  від смертельних хвороб, людство має уявлення про космос, завдяки запущеним туди супутникам.

Але війна і дотепер залишається актуальною проблемою людства. Це жахіття, у якому зараз перебувають українці, переживали й наші пращури, а ті почуття, які зараз маємо ми, мали й вони.

Прикладом цьому є українські народні пісні, твори найталановитіших митців, зокрема вірші Тараса Шевченка, він писав:

Тихо плаче Україна

Сльозами і кров’ю...

Кат будує своє завтра

На горі людському...

Гірко плаче Україна

І тяжко ридає,

Своїх синів, що померли:

Сльозами вмиває.

Плаче ненька Україна,

Плаче кожна мати,

Та що сина відпустила

Волю здобувати...

Знаєте, коли людина найвразливіша?.. Коли вона одна! Але ми маємо велику силу, коли об’єднуємося! Ця війна споріднила українців. Ми розуміємо один одного, бо переживаємо одні й ті самі проблеми. Ми маємо можливість допомагати один одному. Це чудово!

Зараз, як ніколи, я зрозуміла вислів « Нічого так не поєднує людей, як спільний ворог». Хоч смійся, хоч плач, але так воно і є.

Приклад можу навести із власного життя. Треба зазначити, що я християнка. Коли почалася війна, до нашої церкви стали привозити багато гуманітарної допомоги. Тож разом з церковною громадою ми це все фасували та роздавали людям. Хто мав медичну освіту – сортували ліки, хто мав автомобіль –  розвозили продуктові пакети людям, наприклад, я фасувала продуктові набори. Разом нам було набагато легше переносити стрес від війни. У мене з’явилося багато друзів. Волонтерською роботою займалась цілий рік.  

І хоча найактивніші бойові дії відбувалися саме у цей період, завдяки Богу, людям та спільній праці в мене залишилося багато чудових спогадів.

Отже, не можна дивитися на ситуацію тільки з однієї сторони. Навіть з поганих подій можна взяти щось хороше. Війна залишила великі рани в серцях українців, які будуть загоюватися не одне десятиліття. Хтось більше не побачить очей коханої людини… Хтось більше ніколи не зможе обійняти свою дитинку, бо на фронті відірвало руки… Дехто більше ніколи не прийде з роботи у свою хату, бо прилетіла ракета та вщент зрівняла будівлю із землею… Багато болі, багато страждань…

Усі ми чекаємо завершення цього страшного кровопролиття. Усі ми за цей період змінилися та вже не станемо колишніми.

Ця війна змінила наші цінності, уявлення про справжнє щастя. Ми всі стали людянішими. Мелодія нашого життя заграла по-іншому. Давайте не забуватимемо цих цінних та болючих уроків, яких навчили нас ці важкі часи. Давайте будувати наше майбутнє разом, з честю та мужністю, з любов’ю один до одного, дякуючи Богу за кожний день нашого життя!