Мені 57 років, я з міста Курахова. Зараз знаходжусь у Кіровоградській області. Я навіть не могла подумати, що може бути таке страхіття.

У мого чоловіка ще до війни було чотири інсульти, мені було тяжкувато за ним доглядати. Та ще й старша дочка  бросила на мене свого сина, а сама уїхала. В такий важкий час, коли всі звертаються один до одного, а в мене в сім'ї стався розкол такий огромний. В січні моя мамочка умерла, а коли війна почалася, чоловікові стало гірше. Ще й ракети літали. 

Стільки прильотів було, а я не могла захистити дитину, бо не могла кинути лежачого чоловіка. Оце в мене був такий шок - не знала, що мені робити і куди бігти. 

А тоді, у вересні, чоловік помер, я на дев’ять днів пиріжки роздала і приїхала на Кіровоградщину. Була евакуація з Курахово, і ми попали якраз на евакуацію, яка їхала в Кропивницький. Я була здивована таким уважним відношеням, яке до нас було.  

Волонтери нас ні на секунду не кидали, і поліцейські теж всім допомагали, до кожного підходили. Все так добре організовано було.  В поїзді і водичку давали, і тормозки, і записали одразу на грошову допомогу.

В Курахово нам дуже добру допомогу давали: і хімія була, і продукти, і коли ми сюди приїхали, нам також надавали допомогу. Дали нам і постільне, коли ми в дитсадку жили, і посуд. Спочатку ми жили в садку, а тоді нас переселили в МКТ, і ми тут так і живемо.  

Коли в мене не стало чоловіка і дитина на руках, трудно було страшне як. Я навіть размовляти не хотіла, весь час плакала. Постаріла за оцей час, мабуть, років на десять. 

Хочу, щоб все було добре, щоб було навчання. Бо дитина ще не бачила дитинства: то в підвалах сидить, то в онлайні. Я хочу, щоб в такому віці він ходив до школи, ходив на танці, на рибалку. Я хочу, щоб країна розцвітала і відбудувалася. Хочеться, щоб все було добре.