Вісім років тому сім’я Лариси Петрівни евакуювалась з Луганської області, щоб жити мирним життям, але війна настигла їх у Харкові

Вночі 24 лютого я погано спала, адже на душі було важко. Я встала десь о пів на п’яту, а вже через пів години почула вибухи й побачила вогонь зі сторони Чугуєва. Я почала кричати чоловікові, що почалася війна. Він спершу не повірив, але коли побачив у вікні заграву, то побіг по воду.

Ми з чоловіком пережили багато і думали, що нас уже нічим не залякаєш, але найстрашніше було попереду. Літаки летіли з Бєлгорода, розверталися над нашим будинком і скидали ракети у бік Будинку офіцерів та Інституту танкових військ.

Наш будинок здригався від вибухів: ми не боялися загинути, але було страшно, що можуть загинути наші діти, а ми ніяк не могли на це вплинути.

Я і мої рідині стали внутрішньо переміщеними особами ще у 2014 році: тоді ми приїхали в Харків з Луганської області. У той період з нами трапились найстрашніші події, адже все місто залишилося без води й світла. Воду ми носили з фонтанів, але всі харчі зіпсувались, бо не працював холодильник. У місті почався голод.

У лютому 2022 року ми опинилися у чужих людей, і повернутися додому не змогли, бо вже не працювало метро й не курсував ніякий транспорт. Ми залишилися тільки у тому, в чому приїхали. Було важко з їжею, водою та ліками, адже в магазинах та аптеках було пусто.

Мене вражали волонтери, які, ризикуючи своїм життям, розвозили допомогу під обстрілами.У квітні ми попросили у волонтерів привезти життєво необхідні ліки. На щастя, вони відгукнулися і врятували нас. Ми дуже вдячні їм, адже вижили завдяки їхній допомозі. Було дуже соромно та ніяково, але виходу не було.

Єдина згадка про наш колишній дім - це ікона, яка врятувала нас під час обстрілу.

У 2014 році ми пішки виходили з Первомайська: взяли з собою документи та ікону Ісуса Христа. Коли ми залишали місто, нас сильно обстріляли: позаду нас розірвався снаряд і загинули люди - їх просто розірвало на шматки. Коли наша невеличка колона дійшла до території, яку контролювали українські війська, то в однієї жінки почалася істерика: вона кричала, що наша ікона всіх врятувала. Тому ми з нею не розлучаємося, всі ці дні вона була поряд з нами.

Війна - завжди страшне випробування. Мій син і чоловік хотіли відправити мене за кордон, але я вирішила, що не зможу їх покинути, тому весь час ми знаходилися у Харкові.

До глибини душі зворушувала робота енергетиків, які під обстрілами ремонтували лінії й намагалися швидко увімкнути світло в домівках.

На щастя,  робота у нас є: синові довелося радикально змінити професію, а ми з чоловіком працюємо там, де і працювали до війни.