Білан Анастасія, 16 років, учениця 11-б класу КЗО "НВК №33", м.Дніпро

Вчителька, що надихнула на написання - Щербак Валентина Олексіївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Двадцять четвертого лютого кожного українця спіткало повномастшабне вторгнення. Хтось прокинувся від вибухів, хтось - від слів матері «вставай, нас обстрілюють». Я пам’ятаю той ранок, коли, ще нічого не усвідомлюючи, мій вітчим сказав «нехай діти сьогодні посидять вдома», і це «сьогодні» розтягнулось на декілька місяців невпинної боротьби українського народу з державою-агресоркою.

Пам’ятаю перші почуті вибухи, новини про влучання та поранених, усвідомлення того, що для мене та моєї родини наше рідне місто стало небезпечним.

Що таке війна? У перший час - це нестримуваний страх та бажання дізнатись, чи все нормально з твоїми рідними та знайомими, чи всі вони перебувають у безпеці. Потім це емоційна оцінка ситуації, коли в твоїй голові проносяться тисячі думок про те, куди б подітись, щоб до тебе це не дісталось. Війна - це душевний злам та усвідомлення того, що більше ніколи не буде так, як раніше.

Весною, зі спробою знизити всі можливі ризики, ми їдемо до Закарпаття. Зупиняємось у будинку, в якому декілька кімнат винаймає родина з Харкова: жінка та двоє дівчаток, які в один голос кажуть: «Наш тато військовий. А нашого дому більше немає». Суттєва різниця - чути такі жахливі історії по телевізору і від дитини, що стоїть перед тобою, а ти не можеш нічим зарадити. Ти просто відчуваєш невимовний біль за малечу, яку позбавили дитинства, бо тепер вони не знають, де опиняться завтра.

Для мене це й був момент повного усвідомлення наслідків війни: справжні нелюди вчиняють геноцид мого народу, забирають спокій та життя, знищують цілі міста, ще й намагаються виправдатись, звинувачують у всьому нас. Це викликає страх та ненависть до ворога, прагнення відновити справедливість, позбавити болі всіх, кого вона спіткала, бажання уберегти, сховати, врятувати, заспокоїти. Ця буря емоцій зі мною кожного дня, коли я чую новини або розповіді рідних людей. І більш за все, серед всієї цієї палітри почуттів, яскраво вирізняється віра. Віра в наших захисників та захисниць, волонтерів та волонтерок і звичайних людей, які кожного дня не полишають надії на те, що скоро закінчиться війна і ми будемо жити в мирі. Без воєнних злочинців та обстрілів, без щоденних смертей на полі бою та у наших містах від ракет. У мирі, вільному від страждань та болю, де є впевненість у завтрашньому дні, де панує спокій та щастя.

Зараз я в Дніпрі, в місті, де пройшло моє дитинство. І я щиро вірю в нашу перемогу, бо точно знаю, що тільки вона принесе спокій в оселю кожної української родини. Бо воля та мир - найвищі цінності для кожного громадянина моєї країни, за що ми боремося не вперше, які на сьогоднішній день залежать від наших воїнів, які платять кров’ю за кожний клаптик звільненої землі. Тож низький уклін захисникам і захисницям, які боронять нашу незалежність, слава Україні, слава ЗСУ та незламному українському народові, що прагне перемоги та миру, над якими невтомно працює кожного дня.