Мене звуть Світлана. Моя родина приїхала до Львова з Харкова. Перші тижні війни для нас були дуже страшними, постійні бомбардування з літаків, артобстріли, ракетні удари. Ми ховалися де можна було і в підвалі, і на дачі у льоху, але ставало все гірше і гірше. І вдень, і вночі постійні обстріли і вибухи. Нам чудом вдалось виїхати з Харкова, забравши мою маму, якій 89 років. Але гірше всіх себе почувала донька Аня, в неї був постійний страх, почались панічні атаки. Вона тремтіла, плакала, не відпускала мене від себе, тримаючи весь час за руку.

Ми приїхали у Дніпро, оселилися у друзів в будинку. Донька потихеньку заспокоїлась. Так ми прожили місяць, але потім погіршилась ситуація. В Дніпрі почали звучати дуже часто повітряні тривоги і біля нашого дому були два вибухи, «прильоти». Після цього ми вирішили поїхати далі у безпечніше місце, до Львову. Зараз ми орендуємо квартиру, живемо в 5-ох. Доньці дуже подобається Львів, їй тут спокійніше. Десять днів вона ходила на заняття з психологом, це дуже допомогло. Зараз це звичайна дівчинка, підліток.

Найбільш важким було чути вибухи, ракетний обстріл міста, підрив мостів біля дачі, а також тяжким був виїзд з Харкова під постійні обстріли і бомбування і тремтіння та плач дитини. До Дніпра, 250 км, ми їхали 14 годин. Ми приїхали в Дніпро не маючи продуктів, дякуючи Червоному Хресту, нам надали продукти.