В селах півдня України окупанти катували і убивали людей, а місцеві колаборанти їм допомагали за якісь подачки. Українці дуже зраділи, коли їх звільнили, але тепер не можуть вирощувати врожаї на рідній землі, бо вона замінована

Ми з Миколаївської області: я, чоловік, троє дітей і мама. Чоловік і син – військовослужбовці. Мені дуже важко. 

Мені 24  числа треба було доньку везти у Херсон на навчання, раптом чуємо: вибухи страшні! Телефоную я, сину, він каже: «Мамо, почалася війна, до нас йдуть дуже великі колони». У нас село маленьке, знаходиться в стороні. Але ж познімали одразу всі позначки на дорогах - і почали блудить великі колони техніки рашистів, і всі заходили до нас. Що вони робили, що шукали? Йшли вони на Снігурівку, на Миколаїв. А їх почали зупиняти наші хлопці - виходили, хто з чим міг. Багато людей у сусідніх селах загинули - ті, які виходили. А рашисти в них стріляли, нікого не жаліли. 

Були у селі такі, що здавали, працювали на них. 

Колаборант у нас є – орендатор. Росіяни забирали у селян всю техніку, все зерно, а він повністю скупляв у них. Усе везли на його ферму. І туди приходили і з росії машини здорові, фури - грузилися і вивозили. Я це все прекрасно бачила. 

Дуже нам важко було, ми були в окупації двісті шістдесят днів. Так як в мене двоє військовослужбовців і живу я перша на в'їзді у село, то всі були зразу в мене. Дуже важко було їм сказать, де діти, де чоловік. Вони в це  все не вірили. Вони забігали, як собаки дикі, і  кидалися на все. Водили автоматами, роздягали, шукали, все перевертали. Що ми тільки не пережили! 

Я  знаходилася у мами, бо вона вже старенька, не може ходити - я не могла її кинути, перейшла до неї. Не можна було виходити на вулицю, переміщатися по  селу, тому, що окупанти піднімали дрона і все дивилися: хто одна куди біжить, хто шо де робив, хто де йде. Вони  мені в тій хаті повибивали вікна, двері - все скрізь. Повибивали й шифер зверху:  пробивали дірки й дивилися, чи є там, як вони кажуть, фашисти, нацисти.  

Вони жили і у нас, і в сусідніх селах жили. Виганяли людей, якщо їм щось сподобалось. Дуже били атошників, сильно били. Їм потрібні були  хлопці. Вони приїжджали, хапали хлопців,  везли, і ногті виривали, і сильно били. 

ДНРівці виявилися дуже злими і ненависними людьми - вони дуже багато шкоди робили, аби злобу принести. Батьки шукали тих хлопців: якщо кидалися відразу, то знаходили.  Дуже багато катівень було що в Снігурівці, що у Херсоні.

Перевірок було дуже багато - десь до десяти на день. Ну, звичайно, хто був за рускій мір, як то кажуть, ті були в шоколаді. Але ми змогли прожити, нічого від них не бравши і нічого їм не допомагавши. У нас багато хто за Україну були, є і будемо. 

Важко було: ні хліба, ні світла. Ми дуже довго без світла були. Виживав, канєшно, хто як міг.  Ну і були такі, що  вмирали,  були - що позамерзали. Ну нічого, вижили. А шо ви зробите? Війна в країні.

Окупанти все у нас в селі рили - КамАЗами, екскаваторами. Вони дуже це все швидко робили.  Вже у листопаді в ті ями зайшли танки, які хотіли тримати оборону. А коли вже вони знали, видно,  що  їм треба тікати, то вони з десятого листопада  вийшли увечері, а одинадцятого листопада зайшли вже наші. 

Ми, канєшно, своїх хлопчиків на колінах зустрічали! Це таке  почуття - навіть не можна передати словами, яка це радість була! Вони зайшли  без бою. Бо  якби ще тут бій був, то у нашому селі б нічого не залишилося. 

У нас село маленьке, роботи нема. В  нас нема ні школи, ні садочків, взагалі нема нічого,  дітей возили у сусіднє село. Дуже важко. Нам навіть  нічого не дали за землю - начальство сказало, що все заміновано. А от коли  щоб воно трошки розмінувати, шоб хоть на цей рік що-небудь посіяти, та хоч щось отримати! Ми ж люди сільські - живемо за рахунок того, що на полі виросло. 

Я не знаю, коли війна закінчиться. Мені - аби швидше. Та й кожна людина, думаю, хоче, щоб оце вже все скінчилося. Головне - щоб вони не пішли назад, не прорвали оборону. Бо тоді тут половину  людей розстріляють, а то і більше. Вони нікого не жалкують.