Я працюю у сільській школі вчителькою початкових класів. Вранці 24 лютого ми прийшли у порожні класи, тому що вже всі батьки знали, що розпочалася війна. Був хаос, паніка, нерозуміння, що буде далі. 

Ми чуємо обстріли, і до нас прилітало, але це все дрібниці порівняно з тим, що доводиться витримувати нашим хлопцям на фронті. Морально складно, тому що кількох хлопців, з якими спілкувалася і знала, поховали. 

Шокувала реакція моєї шестирічної дитини на обстріли. Коли так стріляють, що аж земля двигтить, дитина вже знає, куди бігти, ховається у закуток і кричить: «Мамочко, нікуди не йди, я хвилююсь за тебе!». Коли син чує обстріли, заспокоює мене і каже, що це наші. Тобто вражає реакція дітей.

Світло, газ – це пройдений етап. Їжа є: своя картопля і цибуля. У селі трішечки легше, бо все своє. Ділимося з іншими людьми тим, що виростили самі.

До війни були плани. Ми вперше у житті зібралися мандрувати за кордон. 29 березня ми мали їхати, летіти, пливти. Мрії наші обірвалися. Але це - не найстрашніше. Якісь усі стали нервові, залякані. Таке враження, що спимо, і хочеться швидше прокинутися. Таке відчуття підвішеного стану. Особливо в перші місяці війни. Мені тоді здавалося, що ми стали схожими на зомбі. Цілодобово дивилися новини про війну. З нервами проблема, але ми всі живі, відносно здорові, підтримуємо одне одного і хлопців на передовій, чим можемо. 

Було бажання евакуюватися, коли було дуже страшно. Але потім перечекали і залишились. Село дуже важко покинути. Тут своє господарство, шестеро собак, я їх на собі не потягну. Якби почали постійно бомбити, ми б виїхали. А якщо влучає час від часу, то ми залишаємося. Сподіваємося, що вже нікуди й не поїдемо. 

Сподіваюсь, що війна скінчиться найближчим часом. Я молюсь, що завтра прокинемось і мені скажуть, що прийшла наша Перемога, нарешті росія від нас відчепилась і повернулася додому. 

Майбутнє своє бачу у вільній і незалежній Україні.