Ми зібралися на роботі, дивилися новини, ip-камери. І хоч чекали війну, не вірили, що вона почалася. До 4 березня все місто виходило на барикаду, щоб не пустити загарбників в місто. А потім вони прорвали барикаду і нам залишалося тільки спостерігати за боєм у атомної станції.

В перші ж дні місто опинилося в облозі. Магазини спустошили моментально. Рибалки роздавали рибу. Підприємці пекли хліб. Поруч села, то ще привозили продукти на базар. Картопля здорожчала з 8 гривень до 20. Черга за салом 5 годин. Потім уже стало легше. Поруч племзавод - привозили ковбас, м'ясо. Пів дня у черзі. Готівки немає. Люди навчилися перекидати гроші з карти на карту. Літом орки почали обстрілювати місто, відключалася електрика і з нею вода. Ми працювали до серпня - давали людям інтернет і телебачення. Поки місцевий колаборант не прийшов з озброєними орками і не віджав компанію.

Дочка виїхала за кордон. Ми з дружиною-інвалідом в Запоріжжі. Доля зятя і онучки невідома. Запам'ятався перший обід в пункті, куди ми приїхали на підконтрольну територію. Така смачна каша була! Хоча зазвичай я таку терпіти не можу.

Роботи немає. Мабуть через вік - мені 57. Вдома залишився мій велосипед. До війни проїхати за раз сто кілометрів вважалося звичайною покатенькою. А зараз такого задоволення не маю.