Я сама з селища Засілля Миколаївської області, у нас був цукровий завод поруч. Я там прожила багато років. Робила я на фермі, заробила пенсію. Чоловіка поховала, нікуди не думала їхати - залишитися в хаті. 

До нас прийшли рашисти. В березні, стріляли так, що не передати. Потім нас почали бомбити, все почало горіти: ферма, заправки, і хати наші. Потім – Снігурівка, Широке - я не можу розказати, це страшне! Їхали по селу БТР, танки - і били. Мені осколок попав у бедро. 

Я зателефонувала племіннику, і він сказав: «Приїжджайте у Кривий Ріг». Я приїхала сюди, і йому вдячна. Усім вдячна - вони мене спасли. 

На хату мою впала бомба - вибило вікна, фронтон, затікає вся хата. Що робити і як там жити - я не знаю, але дуже хочу повернутися додому. Там моє життя пройшло, це моя біль.

У нас велике селище: був завод, школа. Все розбили повністю: там зараз немає нічого, людей не залишилося. Всі, кого я знала, роз’їхалися, хто куди міг. Телевізор подивлюсь інший раз, але коли бачу, як вони б’ють, то не можу дивитися: сльозами просто заливаюсь. Чому той демон прийшов на нашу країну? Не можу дивитися на наших солдатиків. Вони повинні дітей своїх ростити, а не воювати. Але я вірю, що ми переможемо, і все буде добре: що наші хлопці звернуть шию цьому демону.