Ми сім’я з міста Сєверодонецьк, зараз знаходимося у місті Дніпро. Мені 42 роки, дитині – сім. 

Мені здається, це було наче вчора. Так пам’ятається. Прийшла смска від вихователя дитячого садочка, щоб дітей не приводили, бо почалася війна. Емоції такі були, що не описати. Це просто жахіття якесь. 

Ми сподівались, що це ненадовго. Просто були розгублені. Не знаю навіть, як описати це почуття. Все шокувало, люди тикалися-микалися, як ті сліпі кошенята. Всі сподівалися, що швидко все буде вирішуватися, будуть домовлятися. 

Ми ховалися у підвалі. А потім все-таки вирішили виїжджати, тому що нічого гарного не було. Далі залишатися там було тяжко, тому що і світло почало пропадати і вода, комунікації. Звичайно це не життя. Це таке уже, ще і з дитиною. 

Шукали продукти, якісь консерви, щоб можна було в сумку покласти і на перший раз щоб було поїсти. Багато з собою не візьмеш, у нас машини немає. Старалися дитині взяти якісь там речі, одяг, документи. Була організована евакуація. Вивозили людей, бажаючих було дуже багато. В кого є машина, той старався виїхати сам чи з родиною чи з знайомими. 

В Дніпрі люди добре організувалися, були волонтери. В перші дні дуже старалися допомогти, чим хто може. Пропонували житло, щоб під відкритим небом не залишилися, якісь харчі. Я думаю, що у нас люди гарні: згуртовані, чуйні. Є різні, але все рівно більше гарних людей у нас. 

Мрію, щоб війна швидше закінчилася і щоб більше ніколи такого не повторилося. У дітей забрали дитинство, просто його немає. Вони подорослішали дуже швидко. Дитина розуміє, що безтурботності немає, як раніше було. 

Найзаповітніша мрія – повернутися додому.