Ми були вдома, в Миколаєві, спали, коли почали бомбити наше місто. Дитина перелякалась. Ми зібрали речі на випадок евакуації. Та чекали звістки від влади. Це було жахливо. Потім був наступ на Миколаїв. На вулицю неможливо було вийти. Постійні прольоти.

Відсутність води. Її завжди не вистачало, доводилось збирати дощову воду та ходити на річку. З початку їжі не було в магазинах, приходилось під сирени бігати по магазинах та шукати хоч якусь їжу. Води не стало в квітні 2022. В магазинах води не було, підвозу теж. Добували як могли. З калюж, з річки. Гуманітарну допомогу не надавали. Постійні прильоти. Гинули люди. Такий був початок.

Моя сім'я поїхала в Німеччину, а я з донькою 5 років, забрали дідуся 88 років та поїхали в село. Було дуже важко, дід лежачий, пічне опалення. Вразило, коли люди зі своїх скважин почали привозити воду. Та безкоштовно роздавати людям.

Наразі роботи немає. До війни працювала продавцем. Хотілось би навчатися робити нігті, вії.

Ус речі, все залишилось в Миколаєві. Є тільки фото з вибитими вікнами.