Бойко Юлія, вчитель, Гiмназiя зi структурним пiдроздiлом початкової школи №15 Покровської мiської ради Донецької областi

«1000 днів війни. Мій шлях»

Все життя наше - надія на краще, очікування, що завтра щось зміниться в ліпший бік і знову засяє той промінь тепла, який заспокоє, зігріє душу. Зараз, коли я згадую своє маленьке рідне місто Новогродівку, сльози беруть верх наді мною.

Ті солодкі спогади та дитячі мрії про щасливе майбутнє не дають мені деколи заснути вночі.

Згадую, як ходила в садочок, в якому так не любила їсти кашу, а зараз би ту кашу сама залюбки допомогла приготувати; пiсля роботи любий татко забирає мене, втомлений, але щасливий, бо веде донечку за руку. І так хочеться взяти його за ту теплу міцну шахтарську руку, але вже не можеш, бо похований він у рідному місті, яке зараз в окупації, неможливо туди вже потрапити, серце крається, рветься на частки від безсилля, що більше не можеш принести квіти на могилу та і не знаєш, чи взагалі вона ціла, чи вже понівечена окупантами... І знову спогади про мирні часи, коли ми були щасливі, але не цінували ті моменти. А зараз кожний з нас прагне найбільше всього миру і душевного спокою. Нам завжди чогось хотілося більше, а наразі, озираючись назад, розумієш, якою ж щасливою ти була людиною.

Мені часто сниться рідний дім, який охороняє білий голуб, наче якась вища сила. Але це лише сон, сповнений надії і віри, які ніколи мене не покидають.

Я намагаюся посміхатися. Навіть зараз я посміхаюся. Так, я в більш безпечному місці зараз, але серце моє тріпочить, як той поранений птах, який так хоче побачити свій рідний дім, пройтися вулицями свого рідного міста, яке зараз нищать безбожно окупанти, адже для них це лише трофей, це лише шмат землі, а для мене це цілий Всесвіт, який береже мої перші кроки, перші слова, перше кохання, щастя й біль, смуток і радість. Скільки ж усього ми з тобою пережили, моя рідненька Новогродівко!

Але я вірю, я сподіваюся, що минуть ці лихі часи і ти знову станеш вільною, українською, вдихнеш на повні груди, збереш своїх вірних жителів і засяєш як зірка у небі!

Ти така маленька, така зараз для мене недосяжна, але ж така тепла і рідна, як молоко матері. Я обов'язково приїду і ти приймеш мене знову у свої теплі обійми. Ми будемо плакати, згадувати те пекло, в якому ти перебувала, але не здалася і стала ще міцнішою, бо ніколи не втрачала надії і повстала з попелу як птах фенікс!