Медик Олена Недій під час обстрілів надавала допомогу в укриттях. Сина вивезла на околиці міста, сподіваючись, що туди не дійде війна. Але пекло охопило всю Чернігівщину. Олена пішки йшла до району, де перебувала дитина, аби врятуватись згодом і виїхати у більш безпечне місце.

Я за фахом біолог, наразі працюю вже тут в онкоцентрі. До цього я в Чернігові  працювала, в Чернігівській області, в патанатомії, це патологоанатомічне бюро столичної лабораторії. Вийшла заміж. Народила сина, тобто там друзі, там все. Про те, що можливо будуть якісь військові дії, в нас уже на Чернігівщині, в Чернігові, так би мовити, трошки готувалися.

Десь майже, може, тижнів за два до цього потроху нас підготовлювали, щоб ми складали, так сказати, «тривожний чемоданчик».

Це документи, речі першої необхідності, але ми в це не вірили взагалі до останньої миті. А коли 23 лютого моя дитина прийшла зі школи, я з роботи, вона сказала, що там наш класний керівник… Дитина навчається в початковій школі, 4 клас. Попросили усіх батьків написати заяви. Я відкрила подивитися нашу групу, в чому саме річ.

Річ складалась в тому,  що вони підготовлювали до таких воєнних дій. Тобто батьки повинні були зібрати дітям, так сказати, теж такий «чемоданчик» до школи, щоб вони з ним ходили, в якому повинна бути копія свідоцтва про народження, записка з прізвищем, ім’ям, по батькові, дата народження, відомості про батьків і телефони. Також повинно бути маленька бутилочка з водою, печиво, шоколадка. І другу заяву потрібно було написати на ім’я директора. Оскільки підвальне приміщення усіх школярів на момент повітряної тривоги вмістити не може, то вони прийняли таке рішення, що старші класи будуть відпускати додому, а ось малечу… Ми повинні були написати заяву, чи я  дозволяю відправити додому, якщо будинок поряд, чи він повинен спуститись с класним керівником у підвал і чекати, коли його заберуть. І я повинна була написати, кого саме повинна чекати дитина, кому я дозволяю забрати крім мене ще. То вже тоді ввечері мене якось така вже зародилась тривога.

Далі ранок. Ранок почався з тривожної сирени. Дитина спала ще, я прокинулася і перш за все спочатку почала дивитися новини.

І я ще коли прочитала, що почалася війна, я сиділа… ну час сиділа, не знала, що робити. Чи будити? Ми проживаємо з мамою, батько помер в мене два роки назад, мама інвалід другої групи, то я взагалі не розуміла, що мені саме на цей період… тому що я головна, які мої дії. Потім ми подзвонили своїй завідувачці на роботу, бо ми повинні були вийти на роботу. То я прийняла рішення. Тобто я розуміла, що ми будемо працювати, може, нас десь перекваліфікують, то мені треба кудись організувати дитину і мати, щоб вони були в безпеці.

Я розбудила маму, сказала, щоб вона збирала речі – почалась війна. І домовилась, ну селище під Черніговом. Не думала, що туди навіть прийдуть окупанти. Ми домовились, там у нас є близькі родичі, щоб їх туди відвезли. Ну якось так збиралися. Дитина плакала, теж не могла зрозуміти, що робити. Ще сходила в магазин. Коли я вже поверталася з магазину, це було десь біля 9 годин, у нас вже були артпостріли. Тобто ми живемо якраз… та окраїна Чернігова, до котрої йде дорога від Синьківки, це прикордонна зона, по якій вони насамперед двигались на Чернігів.

Далі пішла на роботу, з роботи я вже поверталися під авіапострілами, у нас вже ховалися в бомбосховище. На ніч я пішла в бомбосховище. Коли прийшла додому збиратися, уже були такі постріли, що на роботу неможливо було йти, і нам наш керівник сказав, хто може приходить, хто ні; зберігаємо всі свої життя, залишаємося в укриттях, таким чином, то я вернулась в бомбосховище.

Там я прожила два тижні. Бомбосховище… Так склались події.

Треба було, ну волонтери приїхали, вони запитали, чи є тут хтось з медичних працівників. Звичайно, я не могла змовчати, і ми організували там на той час медичний кабінет надання первинної медичної допомоги. В мене там ще є з тих, що були там, в бомбосховищі, ще була медично сестра, тобто ми вдвох були.

Оскільки людей в бомбосховищі було десь біля сотні, це переважно мами з діточками, літні жінки, чоловіки, у котрих тиск, то повинні бути під контролем. Тим паче що швидка наразі виїжджала тільки до поранених, і то коли в тому районі не було арт обстрілу. Два тижні там надавала допомогу. Часи ті, що були зранку, десь з пів шостої до дев’яти, коли можна було збігати додому. До речі,  в мене будинок хвилин за 15, я бігала, щоб щось зварити, взяти, але потім я вже не встигала.

Одного разу так получилося, що я залишилася вдома, тому що було взагалі жахіття. Хліба у нас вже не було ну так, майже через днів чотири-п’ять. Магазини відкривались не всі. Це було почасово, і хліб завозився почасово, чи ти встигнеш взяти між обстрілами чи ні – волонтери привозили.

Привозили ліки, але це було в часи затишшя. Вдень вони могли доїхати до нас щось привезти. Вже через тиждень в Чернігові наша околиця [була] зруйнована майже вся. Всі лікарні залишилися без вікон, без даху. Буквально за два тижні вони винищили таку інфраструктуру нашого мікрорайону. Води не було, світла не було, не було зв’язку. Я зі своїми рідними, близькими, я не могла зв’язуватися майже три тижні. Я вирішили будь-яким чином добратися до сина, щоб можна бути поряд. В мене було декілька спроб.

У нас «зеленого коридору» взагалі не було, люди виїжджали на свій страх і ризик.

Наш голова адміністрації, він попереджав, що були... Ну він не міг заборонити, але він попереджав, що могли обстрілювати. Виїжджали через автомобільний міст, військові пропускали невеличкими, ну як сказати… Вони повинні їхати одна за одною, і були таке, що розстрілювали.

Мені знайомі розказували, що перед ними машину розстріляли. Вони не могли зупинитися, далі мчали. У мене були дві спроби. Бензин було дістати важко, тільки для військових. Ці дві спроби були невдалими, тому що ми достоювали свої черги і починались військові дії. Потім залишився пішохідний міст, його також обстрілювали дуже сильно, і дуже важко було, дуже страшно, коли через поле – воно відкрите, там лежать снаряди від «Градів» нерозірвані.

Тихо, потім хлопок – і починається. Касетними ракетами обстрілювали. Зразу декілька зривів було чутно, ну добралася в село.

Я не можу передати це відчуття, коли ти обіймаєш свою дитину і хочеться сказати тим матерям росії, щоб вони такого ніколи не відчули, такого болю і розпачу. І я розумію те, що це ще невеличка така моя… моє горе, те, що натерпілися інші діти, коли в них на очах матері гинули. Це взагалі...

Я шукала завжди, щоб можна вивезти дитину, бо він був емоційно дуже… Самольоти у нас. Я десь приїхала… це було 20-21 березня, а 23-го вони підірвали автомобільний міст, і ця ніч була сама найжахливіша. Це було… ну його з шостого разу тільки змогли [підірвати]. Взагалі, коли я була в Чернігові, вони прилітали. Я досі не можу спати в ці часи.

Ти встаєш, дивишся, і в ці години були у нас прильоти. Це страшно, тому що коли скидають цю бомбу 500-кілограмову, то це здригається вся округа, будинок ходив, дитина з погребу не вилазила, боялась.

Я хотіла його вивезти, але розуміла, що на той час звідти не можу, нас постійно з тієї сторони обстрілювали рашисти, залишався тільки… знову поле, Чернігів, там також небезпечно, чи дитину везти чи ні. Приїхав волонтер, він приїхав за жінками. Приїхав волонтер за  жінками з дітьми, нас там було декілька чоловік, то нас було… за 15 хвилин ми повинні були вирішити.

Ну, звичайно так, дитина дуже боялась, він плакав, він молився. Він просив: «Мама, не вези. Нас вб’ють, ти мене везеш вбивати».

Я сказала: «Розумієш сину, у нас що тут одна доля, що так. Але так у нас є ще шанси виїхати». З нами тільки рюкзак був з документами, і все, більше ми нічого не могли з собою взяти. Маму ми не могли з собою забрати, бо забирали тільки жінок з дітьми. Вона залишилися.

Це теж було… хвилини прощання – це… Вже коли були перемовини за те, щоб вони відійшли до своїх кордонів, вже коли Чернігів звільнили, вона, знову ж таки, через поле, через пішохідний міст (він теж розбомблений, дірки від снарядів) вона потроху дісталася до міста. Якби не син, я би там залишилася, я би зараз розгрібала ці завали, піднімала б Чернігів.