Заблоцька Софія, 9-а клас, Полонський ліцей №4

Вчитель, що надихнув на написання — Собко Оксана Валеріївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча страшних днів, десятки тисяч скалічених доль, мільйон вбитих і стільки ж поранених… Війна… Яке страшне слово! Одне, просте слово, а скільки в ньому болю, сліз, жорстокості, ненависті. Усі ці тисячу днів стали для кожного українця і для мене особисто випробуванням, викликом, страхом і надією.

24 лютого 2024 року стало роковим у моєму житті. Я зрозуміла, що більше ніколи не буде так, як раніше. У голові був хаос, розпач, хотілося кудись бігти, десь заховатись, але ті події, новини, жахіття, які творилися на захоплених територіях, огортали мою голову, мій мозок, все моє тіло, паралізували рухи… Це кінець… Було дуже боляче і нічим не можна було втамувати ту біль, а вона все «росла», ставала сильнішою. Інколи мені здавалося, що це ніколи не скінчиться. Мама намагалася мене заспокоїти, підбадьорував брат, та мені це не допомагало. Але на одному з уроків (вони проходили у нас дистанційно) я почула розмову вчительки зі своєю племінницею.

Дівчинці було шість років, вона жила у Харкові (ми всі у класі хотіли знати, де живе ця дівчинка і скільки їй років, тому запитали у вчительки), який обстрілювали та бомбили постійно. І ця маленька розумашка зарядила своїм оптимізмом мене і, мабуть, більшу частину моїх однокласників. 

Вона спокійно розповідала як потрібно поводитись, коли летять ракети, куди краще заховатись, що не можна включати світло, що потрібно берегти їжу та воду. А найголовніше вона просила не плакати. «Не плач, Олю, нічого ж поганого не сталося. Все добре. Тато повернеться з війни і ми приїдемо до тебе. Скоро все скінчиться» - говорило маленьке янголятко. Бо й справді, ця маленька дівчинка була справжнім янголятком для мене. Мені стало соромно, що я доросла і свідома дівчина, а поводжуся як мала розбещена дитина. В мені ніби все перевернулося, а слова дівчинки і досі звучать у моїй голові. Я стала спокійніше сприймати події, які відбувалися на тих територія, де точилися бої. 

Разом зі своїми однокласниками приймала участь у благодійних ярмарках і велика радість переповнювала моє серце коли оголошували, що наш клас зібрав найбільшу суму. 

Ми разом із вчителькою обговорювали куди краще перерахувати зібрані кошти. Це була наша маленька частка у велику перемогу, про яку ми всі мріємо.

Я вчилася жити по-новому. Більше не мріяла про поїздки в табори, на море, не хотілося навіть з друзями виходити на вулицю. Всі мої думки були про осиротілих дітей, покалічених воїнів. Я зустрічала на вулиці жінок у чорних хустинах і серце моє стискалося від болю, бо вони втратили найдорожчих їм людей, і цих людей забрала клята війна. Війна – це зло, яке можна знищити тільки тоді, коли ми, люди, навчимося чути один одного, поважати цінності, любити та пробачати, бути толерантними.

І хочеться звернутися до людей усієї планети словами пісні:

Убийте війну,

Прокляніте війну, люди Землі…