Дем’яненко Кіра, 12 років, учениця КЗО «НВК №27» Дніпровської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе: Іванькова Світлана Анатоліївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

До початку війни я проживала в маленькому селищі де всі знали один одного. Кожен жив своїм життям та займався улюбленою справою. В мене було щасливе та безтурботне дитинство. Мої батьки як і всі інші будували плани на майбутнє, мріяли про сучасний ремонт, нову машину, подорожувати. Можна сказати, що жили звичним життям як і більшість українців.

Я обожнювала займатися танцями та вокалом, грала на бас-гітарі, ходила на бісероплетіння й інші цікаві гуртки, писала вірші і байки та завжди брала участь у різних конкурсах та заходах. Моє життя було неймовірно насиченим: їздила з танцювальним колективом на фестивалі в різні куточки України, співала на сцені та декламувала свої вірші.

В мене є багато друзів з якими ми весело проводили час, проте більшість із них залишились вдома і зв’язок з ними втрачено. З радістю відвідувала школу та гарно вчилася. Завжди прагнула досягати більшого. Гордістю моїх батьків є грамоти та подяки, які прикрашають стіни моєї кімнати.

Увесь день я була зайнята уроками та дозвіллям, а ввечері на мене чекав молодший братик, якого люблю понад усе. З ним можна пограти в піжмурки, побешкетувати.

23 лютого 2022 року для нашої родини був звичайним днем, який не передбачував біди, почався із запашного сніданку, як завжди. Братик метушливо збирався до садочку, я жваво до школи, тато на роботу, мама у відрядження до іншого міста, там у неї мав відбутися тренінг. Але мені на душі було якось тривожно.

Ранок 24 лютого почався не як завжди. Зателефонувала мама, яка щойно прокинулась від потужного вибуху в іншому місті. Вона і повідомила нам про те, що почалася війна, просила щоб сьогодні ми були вдома та зберігали спокій. Тато нервово читав новини в інтернеті та збирав речі до підвального сховища. В його очах я бачила відчай та страх. Важко було усвідомити та повірити, проте повномасштабне вторгнення - ці слова звучали як вирок. Мене переймав страх, сльози котилися по обличчю, горло стискав біль, і найбільшим бажанням тоді було те, щоб мама швидше повернулася додому.

Паніка та страх охопив наше маленьке містечко. Люди у відчаї за декілька днів розкупили все з полиць магазинів та аптек. Солодощі та інші смаколики тепер були тільки в мріях.

Всі наші дні перебування вдома було справжнім випробуванням. Колони техніки, гуркіт, вибухи, безсонні ночі у холодному підвалі, пошкоджені будинки, відсутнє електропостачання, водопостачання, зв’язок. Окупанти ходили озброєні по домівкам, погрожували життям, відбирали майно. Життя перетворилось на справжнє пекло.

Люди почали виїжджати на територію підконтрольну Україні, а то і взагалі за кордон, оскільки життя в окупації стало нестерпним. Мені не хотілося покидати рідний дім, проте і залишатися в ньому було небезпечно. Бабуся на відріз їхати відмовлялася, оскільки боялася залишати рідний дім та свою стареньку маму. Останньою краплею стало те, що почали викрадати людей. Мої батьки довго вагалися, їхати чи залишитися, як діяти, що робити. Після довгих роздумів та вагань рано вранці розбудили нас та швидко почали збиратися. На зібрання була година, речі брали тільки найнеобхідніші. Бабуся проводжала зі сльозами на очах, а пес жалібно дивився в слід. Нам так не хотілося їхати. В цей час біль стискав груди, котилися сльози. Мама тихо плакала, тато мовчав та вправно вів авто, братик нічого не розумів та навіть намагався бешкетувати.

Дорога в дві сотні кілометрів була як ніколи довгою, колони машин повільно рухалися, зупиняючись перед кожним блок постом. Окупанти ретельно перевіряли документи та запитували: «Пачєму ви єдітє? Ми прішлі вас асвабаждать! Развє здєсь опасно?». Мене нудило від цих слів, я боялася за бабусь, які залишися вдома. Як можна покинути рідний дім, школу, друзів?! Що нас чекає в іншому місті? Питань було більше ніж відповідей на них.

На разі ми переїхали до іншого міста, ми в безпеці, в Україні. Тільки повітряні тривоги нагадають про війну. Школу мені довелося змінити, проте це не стало перешкодою, я знайшла нових друзів та товаришів. Щодня згадую моменти свого життя в рідному селищі, бабусь які залишилися вдома, своїх улюбленців котика та собаку, переживаю та молюся.

Війна повністю змінила життя нашої родини. Рідних розкидало по всіх куточках планети. Душа спустошена, вірші більше не пишуться, пісні не співаються, танці не танцюються, мрій на майбутнє не має. Але, вони обов’язково будуть, після Перемоги, ще більше, ще краще!

Найбільше прагнемо Миру та Перемоги, віримо в ЗСУ та скоріше повернення додому!