Ми з Пологівського району Запорізької області. Я працюю вчителем математики й інформатики у місцевій школі. Маю двох дітей і батьків. 

Мені подзвонили батьки моїх учнів і спитали, чи йти в школу. Я відповіла: «Звичайно». А вони сказали, що війна почалася. Спочатку був шок. Директор звелів, щоб діти і вчителі залишалися вдома. Ми не розуміли, що буде далі. У нас ще світло було, і ми могли подивитися по телевізору новини. Але коли в сусіднє село зайшли російські війська, ми залишилися без світла, води. Продукти в магазинах закінчилися. 

Тоді був уже не страх, а відчай через те, що почалася війна. Брата молодшого мобілізували ще 24 числа. Його викликав військкомат на підготовку, а потім відправляли з однієї частини в іншу, бо не було місць. А через два дні, 27 лютого, те приміщення, де він тимчасово перебував, підірвали. Йому пощастило, бо він за день виїхав звідти. Я була евакуйована зі свого села в місто Запоріжжя, де наразі проживаю з батьками і дітьми.

Спочатку було не зрозуміло, що робити і як жити далі. Діти взагалі не хотіли виходити на вулицю з будинку. Ми пробули у своєму селі без світла 25 днів. Нам хліб привозили з сусідньої області. Почали продукти завозити днів через двадцять. 

Ми з дітьми покинули свою домівку, тому що було дуже страшно через снаряди, які літали над головою. Ми були на лінії вогню. З одного боку – окуповані села, а з іншої сторони стояла наша тероборона. Відповідно, відбувалися перестрілки. 

Приїхали в Запоріжжя до родичів, але все одно не могли визначитись: далі їхати, чи тут залишатися. Заробітну плату мені нараховували в кінці березня. Якісь заощадження були на перший час. Було багато благодійних фондів. І Фонд Ріната Ахметова допомагав продуктами та засобами гігієни. Можна було взяти одяг якийсь, бо коли ми виїжджали з села, то планували повернутися через декілька днів, але за п’ять місяців досі туди не з’їздили. 

Через місяць після нашого виїзду приїхали мої батьки, а ще через тиждень прилетіла ворожа ракета до нас під двір уже в Запоріжжі. Таке відчуття, що ми потрапили у фільм жахів: втекли зі свого села через ці ракети, і нас у Запоріжжі догнало це лихо. Зараз починаємо якось звикати до обставин. Готуємося до навчального року, до школи. Дуже хочемо, щоб скоріше була перемога і всі повернулися додому. Скрізь добре, де нас немає. Удома краще. 

Коли ми в Запоріжжі постраждали від ракети, дуже було приємно, що багато людей допомагали відновлювати будинок: матеріально, будівельними засобами. Багато чуйних людей, які нас не знали, але все одно підтримували добрим словом чи ділом. 

Ми виїжджали колоною з легкових автомобілів. Почалися перестрілки, і ми вибиралися під вибухи снарядів. На той момент батьки залишались вдома. Батько плакав і казав, щоб ми берегли себе. 

Ми відповіли, щоб краще вони себе берегли, бо в Запоріжжі не літають так снаряди, як удома. Але батьки за мене та за моїх дітей переживали більше, ніж за себе. Мені запам’яталися сльози на очах моїх батьків…

Домашніх улюбленців у нас багато було: дві собаки і 12 котів. Але там залишалися мої батьки, тому ми не брали нікого. Зараз там мій брат, він навідується. Надсилав фотографії: коти сидять у кухні на вікні й очікують, коли ми повернемося. Але вікна нема, вилетіло від вибуху.  

Хотілося б повернутися до звичного життя. Я налаштована поїхати в рідне село, допомогти відбудувати свою школу. У нас постраждав кабінет інформатики. Багато людей планує повернутися, і я також, якщо буде куди.