«Ви не хвилюйтесь, ваш чоловік поранений, не вбитий»

На першому поверсі тут чотири випускниці жили, де написано: «Боже, бережи Авдіївку». Тепер багато пороз’їжджалися, багато хто пішов в інші школи.

Води немає в Авдіївці, світла немає, цілий рік не було. Поруч була водонапірна станція. Люди ставили баклажки. Тут черга була від підвалу і до кінця дороги. І 500 чоловік, і 600, і 200, і 300 займали чергу.

10 листопада 2014 року ми з чоловіком пішли у школу з донькою, донька теж вчителька. Він взяв баклажки, скільки там їх було, і пішов сюди, буквально через дорогу. Люди стояли уздовж огорожі і шлангами подавали воду. Кожен брав воду. Черга страшна, скандали, хто вперед, хто назад. І почали летіти снаряди.

Спочатку вони влучали в будинок-«розмальовку». Люди натовпом стояли. Вони розгублені. Хто побіг у будинок сховався, хто притулився до паркану, а хто втік, коли другий, третій, четвертий снаряди полетіли. Вони влучали в підвали, зруйнували. Влучали в цей будинок, половини будинку немає. «Розмальовку» так взагалі порозбивали повністю, снаряд за снарядом.

Люди розгубилися, зокрема і мій чоловік. Він почав тікати. Хто приліг на траву – це, може, його і врятувало. Тут дуже багато лежало людей. І поранених, і вбиті лежали, жінка лежала без рук і без ніг, яка попереду нього стояла.

Школа поруч знаходиться. У школі ми почули страшні вибухи. Ми дітей не стали відпускати – всіх одразу у вестибюль, за стінку, вона товста така, а за нею ще одна стіна. Щоб дітей не поранило. Не відпускали дітей доти, доки за ними не прийдуть батьки.

У цей час біжить мій колишній учень і каже: «Ви не переживайте, ваш чоловік поранений, не вбитий».

Я прибігла. Мій онук його вже на руках несе. А біля нього убиті всі лежать. Він руку підняв, мовляв, я живий, щоб не вантажили трупом на машину. Я прибігла – його вже відвезли в лікарню. Я пішла туди.

Але найголовніше, коли онук його піднімав, тільки підняв і відніс, як одразу розірвалося два снаряда. Там, де саме лежали ці поранені, які зуміли ще відповзти. Якби ще хвилина – він його далі не переніс би. І онука б убило, і його б уже добило на місці.

Це такий був жах. У російській мові немає таких слів, щоб передати. Там димить, там швидкі під’їхали, беруть поранених і відвозять до лікарні. Лікарня теж розбита. Там якусь будівлю маленьку виділили. Поранених дуже багато.

Люди ховалися в під’їзді і в підвалі. Підвали тут не обладнані. І коли люди натовпом йшли туди, туди теж летіли осколки снарядів і страждали люди – у кого око, у кого нога, у кого рука.

Відвезли його в лікарню, хірургів немає, всі повиїжджали. Лікарів немає. Там один приймальний пункт, а людей маса.

Я в своєму житті ніколи не бачила такого горя. Ніколи. І не дай Бог його побачити.

Коли чоловіка привезли в лікарню, лікар сказав: «Ми тут нічого не зробимо. Вся нога роздроблена вище коліна, вся стегнова кістка. Ми нічого тут не зробимо. Їдьте в Красноармійськ». Приїхали – не беруть там на такі операції. Ми поїхали до Дніпропетровська. Там, спасибі, взяли нас о пів на одинадцяту ночі.

Мешканцям Авдіївки дуже важко. Але найбільшу допомогу надає Рінат Ахметов – дає гуманітарну допомогу. Люди похилого віку всі одержують, до єдиного. Дуже ми вдячні йому. У мене і у багатьох мешканців Авдіївки таке відчуття, що ми не одні із цим горем. Що у нас є люди, які підтримують нас.