Мені 49 років. Я пенсіонер, маю чотирьох дітей. В перший день війни ми вдома були, в місті Лебедин, в кілометрі від збройних сил росії. У нас майже було оточення, залишалася тільки одна дорога на від’їзд, але ми не полишали надію на ЗСУ, і до останнього сиділи дома.

Деякий час у нас не було світла, води. Їжа, звісно, дома була. Дітям було дуже скрутно, вони боялися авіанальотів. Вибухи були близько, для дітей це був великий страх. Найбільше шокували розриви авіабомб.

Приємно вразила згуртованість громадян. Всі, хто тут залишився, підтримували тісний зв’язок, всі згуртувалися і нікого не залишили голодним. Ми не виїжджали. Машина була заправлена, але сиділи, терпіли, чекали.

Не можна було дітям показувати, що ми панікуємо, бо діти ще достатньо невеликі. Звичайно, ми їх заспокоювали, казали, що все минеться.

Хотілося б, щоб війна закінчилась якнайскоріше. Ми за дітей більше тривожимося. А у нас вже що буде, те і буде.