Звикаєш до всього, зокрема й до війни. Спершу було спокійно, кудись можна було виїхати з дітьми, погуляти. Нині важче. Але згодом звикаєш навіть до важкого.

Найбільше мені запам'яталося, коли я мала дитину маленьку і почали поруч стріляти з «Граду». Ми злякалися, вийшли. Вибухи, дитина плаче. А ми заспокоюємо його, що це грім. І з того часу він боїться грому.

Ми нікуди не виїжджали, у підвали не ховалися. Але страшно було, звісно. Не за себе, а за дітей. Страшно було, коли військові почали заходити та танки вулицями поїхали. До цього ми тільки бачили по телевізору і військових, і танки. А вночі гул від танків був неймовірний.

Наразі жити стало дуже важко. Виїхати із нашого села взагалі неможливо, автобусів немає. Добиратися хіба що таксі, але таксисти сюди взагалі не їздять, бо дороги розбиті. Діти до школи їздять до Петрівки автобусом. Постійно переживаємо, як вони доїдуть.