Мені 57 років. У нас проста сім’я з Миколаєва. Чоловік пенсіонер, я - передпенсійного віку. Сидимо під обстрілами, як і всі миколаївці. Ми на деякий час виїжджали з міста до родичів у нашу область. Зараз знову повернулись. 

В перший день десь о п’ятій ранку почули вибухи. Було дуже страшно. Спочатку сиділи у підвалі, боялись. Потім почали звикати і перестали спускатись до підвалу. 

Є страх за родину, за дітей та онуків. Як таких, труднощів немає. Хліб роздають безкоштовно. Проблем з їжею немає. Складно було залишати домівку. Виїхали через те, що онучка дуже боялась. Зараз повернулись додому. У нас немає фінансів, за що сидіти. Скрізь потрібно платити за квартиру, за все. Безкоштовного нічого немає. 

Шокують повідомлення зі звільнених територій. Боїмося, що до нас дійде оце усе - безчинства російських окупантів. Боїмося страшної долі близьких та рідних. 

Мій зять пішов добровольцем на війну. Було дуже зворушливо. Зараз він на війні. 

Моя рідня вся поруч. Ми мешкаємо в одному районі. Нікуди не роз’їжджались. До війни я працювала продавчинею у магазині. Зараз роботи немає.

Раніше вважали, що це ненадовго, що скоро закінчиться. А зараз - навіть не знаю. Чекаємо на перемогу. Чекаємо, що виженуть рашистів і колаборантів. Тільки про це мріємо. Мріємо про кращу долю для своїх дітей та онуків.