Сім’я підприємців з Миколаївщини виїжджала з окупації, щоб врятувати трьох дітей

Ми з села Кобзарці Снігурівський району: я, жінка, троє дітей. Я підприємець, працюю сам на себе.

У перший день ми були вдома, займалися хатніми ділами. Як прийшли росіяни, ми почули вистріли біля двору. Люди почали панікувати, багато повиїжджали. З того дня почалося: кожен день обстріли. 

По-перше, пропало світло. Люди бігали холодильники рятували: генератори заводили, брали у сусідів. Трохи трималися, а потім перестали качати воду. 

Потрібні були генератори, а половина людей вже повиїжджали. Тоді - в кого були в машинах, то їх заводили, щоб набрати води. Колгосп хліб возив, поки не робили, а потім пропав хліб - і ще важче стало.

Десь місяць ми терпіли, ховалися, та вирішили спасти дітей. Я взяв усіх та й вивіз із села у Новий Буг. Під обстрілами виїжджали - під супровідом мінометів, полями. В мене був страх за дітей, щоб їх вивезти та щоб вони цього не чули. 

Там було не так, як тут: там були міномети. Батькам хату розбило.

Коли повернулися додому після звільнення, побачили, що наша хата трошки пошкоджена, але ціла. Нам і Юнеско помагали, і давали їжу, одяг дітям. Перед весною потрібно було в щось взуватися – нам почали платити допомогу. А так - шукали роботу сам: сапали, комусь дах перекрив, вікна вставив. Тож зараз трішки бережемо запаси, басейни заповнили. Чекаємо добрих новин про завершення війни. 

Добре майбутнє бачу. Мої діти багато чого побачили – знають, що таке біда і горе, але вони стали сильнішими. Я буду робити і підтримувати свою сім’ю, а коли вже закінчиться війна, тоді будемо далі думати, що далі робити, де навчати дитину.