З перших днів наше місто було окуповано. Жили у погрібі під звуки вибухів і бачили як містом їздять орки на БТР, їли мало, бо нічого було, ні світла, ні зв'язку не було. Лежали на підлозі, коли засипали градами, а скло та штукатурка сипалися на голову. Виїжджали з окупації під дулами орківських автоматів з постійними обшуками і звуками автоматних черг.

Після деокупації повернулися, але психологічний стан дитини залишається нестабільним.

Наразі постійні багатогодинні тривоги не дають можливість дитині заспокоїтися і жити в безпечному середовищі. Психоемоційний стан нестабільний, незважаючи на роботу з психологами, бо кожної ночі чуємо багатогодинну роботу про та звуки вибухів з території кордону (25 км до кордону). 

Нам зателефонували о п'ятій ранку що почалася війна. Вірилося не дуже, паніки майже не було, зателефонували чоловіку до Полтави, щоб приїхав нас забрав і поки він їхав, орки вже зайшли у місто і їздили по центральних вулицям.

Шляхи для виїзду з міста були перекриті ними. Не залишалося іншого вибору, як готувати підвал для збереження життя.

Набрали воду, знесли туди ліжка, світильник, теплий одяг та ковдри, документи та консерви, бо невідомо було скільки нам доведеться там сидіти.

О 6 ранку збудила дочку, пояснила, що війна і треба швидко зібрати речі, найнеобхідніше. Вона не розуміла слова війна і збирала речі повільно, намагаючись поїсти, вмитися, пограти з собакою. О 9, коли почули перші вибухи і побачили російську техніку і почули її гуркіт, донька почала плакати, нервувати, злякано бігати по будинку шукаючи порятунок і місце де сховатися.

Потім перші повідомлення про цивільних полонених у соцмережах, а потім паніка і страх.

Злякані безпорадні очі, тремтячі руки, по 13-14 годин у холодному погріб.. навчилися розуміти де вихід, а де прильот. Ніколи цього жаху не забути, кожного разу згадуючи переживаємо це знов і знов.

Дорога життя! Виїзд з окупованого міста. Перевірка документів, машини, телефонів, нас фізично під дулом автоматів.

Кожні 10 кілометрів новий орківських блок пост і все повторювалося знову і знову. Узбіччя з розстріляними машинами і тілами людей коло них. Шлях від Тростянця до Полтави (125 км) тривав 12 годин. Коли стояли в евакуаційній колоні на трасі нас почали накривати градами, і заховатися не було куди. В туалет ходили в прокладки не виходячи з авто, бо погрожували розстрілом. 

Психологічний стан у дочки нестабильний, панічні атаки, безпідставні сльози, розсіяна увага, емоційна постійна тривога, очікування чергових вибухів, поганий сон, тривожність, аппатія.

Періодично працюємо з психологами та відвідуємо арт-терапевтичні тренінги. Намагаємося у часи найбільшого загострення бойових дій вивозити її на деякий час до Полтави.

В останні дні перед евакуацією із їжі мали лише макарони і пшеничну крупу. Їли один раз на день, бо інший час були у погрібі. Було дуже складно, бо дитина має інвалідність і її фізичний стан міг погіршитися через стрес війни.

Моя дитина стикнулася тільки з психологічними травмами, моральною напругою, погрозами, була свідком тіл на узбіччі дороги при виїзді з окупованого міста.